Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Так, ти поки що єдина дівчина в нашій сімейці. Майже єдина... Тож, звикай. Ейден обрав тебе. А ти?

 Я не відповіла.

- Але з іншого боку, - продовжив Джонні, не дочекавшись моєї відповіді, - вони не посваряться через тебе.

 Джонні усміхнувся. 

- Але, якщо передумаєш, сподіваюся, твоїм обранцем буде не Вік.

 Я не знала, що сказати. Все ще була під враженням.

 І хто це «вони»?

 Джонні знову усміхнувся і, обернувшись, побіг уперед тротуаром, тягнучи мене за собою і спритно маневруючи в потоці пішоходів, намагаючись їх не зачепити.  

- Зачекай, - промовила я, намагаючись зупинити Джона. - Може, краще почекати Віка? 

- Ні, - відповів Джонні, переходячи на крок. - Якщо захоче, він наздожене нас.

- Він...

 Я замовкла, не наважуючись поставити наступне запитання. Джонні обернувся.

- У нього справді є брат-близнюк? Він казав, що Лекс його справжній брат-близнюк. Я бачила, - продовжила, переходячи майже на шепіт, - що за мною стежив вампір із синіми очима. Потім я знову зустріла його, але очі в нього були вже майже чорні. Зараз у кав'ярні той, хто чекав на мене, сказав, що його звуть Вік. Але... коли я запитала про того вампіра, якого зустріла першим, Вік сказав, що то був не він. Вік заговорив про нього, і його очі змінили колір. Вони стали блакитними. Вік дивний...

 Джонні відкрив рот і набрав у легені повітря, його обличчя радісно засяяло, але хлопець промовчав, давши мені змогу договорити. 

- І мені здалося, що в нього роздвоєння особистості, що Лекс насправді не існує.

 Я запитально глянула на Джонні. Його все це забавляло.

- Повір мені, - промовив він. - Лекс існує. Я бачив їх обох разом. Не бійся. Вік з дивацтвами, але він не псих.  Ти звикнеш. Але ти маєш рацію...

 Я знову запитально глянула на Джонні. 

 У чому?

- Коли Вік говорить про Лекса, він змінює колір очей. Це збиває з пантелику. Навколишні, навіть вампіри, незважаючи на своє чуття, не розуміють, хто перед ними. Навіть я не відразу можу зрозуміти, хто з них хто. Вони практично однакові.  Лише тільки їхня мати безпомилково розрізняє обох. 

- Мати? РозрізнЯЄ?... - здивувалася я.

 Він правильно вжив дієслово? У теперішньому часі? 

 Погляд Джонні на мить став нерозуміючим. 

- Адже вона не може бути досі живою, - промовила я, розмірковуючи вголос. - Невже хтось перетворив на вампірів усю родину? 

- Ну... Це окрема розмова. Тут не місце і не час. Ми ще повернемося до цього. 

 Я розуміла, що Джонні не хоче говорити про це. Відчувала, що все не так просто, не дарма ж ніхто з вампірів не знає про те, хто вони насправді.  

- Куди ми йдемо? - запитала, змінивши тему.

- Куди хочеш? - охоче підтримав мене Джонні, подарувавши мені сяючу посмішку.

- Не знаю. 

- А я знаю.

- Куди?

- Ти хочеш пройтися по магазинах? Шопінг - це, мабуть, найулюбленіше заняття у сучасних дівчат.

 Я майже зупинилася, розуміючи, як ніяково почуваюся. 

- Ні, не хочу. У мене немає грошей.

- Не страшно, - заперечив Джонні, сяючи, - у нас є ось це. - Він дістав із кишені банківську картку. - Чудовий шматок пластику. Дуже зручно. Обожнюю цей час. 

 У той момент у хлопця був такий кумедний вираз обличчя, що я усміхнулася.

- Не думаю, що ми можемо нею скористатися.

- Чому ж?

- Це неправильно.

 Джонні скривився і сховав картку назад у кишеню.

- Розслабся. Це моя картка, і я розпоряджаюся нею як хочу. Потім, коли буде можливість, повернеш. Будемо вважати, що я даю тобі в борг. Зрештою, я хочу купити собі нові черевики. 

 Хай буде так, подумала я, глянувши на взуття Джонні. Чорні берци. На вигляд нові. Чим вони його не влаштовують? Чи це лише привід затягнути мене в похід по магазинах?

 Я зітхнула. У всякому разі, він не єдиний, кому я винна таким чином.

 Думки про це нагадали мені про Єна.

 Якщо він утік, то не покинув місто?  Чи знає, що зі мною сталося?