Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном» [94, с. 127]. Констатуючи, що серед молодих українців поширюється «западничество», вона радіє, що юні беруться до вивчення іноземних мов, хоча ще недавно їй доводилося «змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська» [94, с. 127]. Вона також сподівається, що знайомство із західною літературою допоможе позбутися в українській літературі «отого невдалого дилетантизму, що тепер панує в ній» [94, с. 127]. Розвитку цього «западничества», адресується вона до Драгоманова, «чимало помогли і Ви» [94, с. 127]. Правда, у дужках вона додає: «Хоч може і не знаючи о тім», і це Драгоманов міг би взяти за зле, оскільки саме він завжди виступав промотором українського «західництва» та вивчення мов.

Після Відня вона щиро запалюється політичними суперечками, боротьбою радикалів проти москвофілів та народовців, «молодих» проти «старих», і навіть маніфестує від імені наддніпрянської «молоді» повагу й підтримку Драгоманову, «не зважаючи на всю брехню та поклеп», який здіймається проти нього в колі київських «українофілів», зокрема О. Кониським. Вона також повідомляє дядькові від імені «невеличкої але чесної» громадки київської молоді («так звана “література”») про розрив із цією традицією «українофілів» та говорить про їхнє перейменування: «Ми відкинули назву “українофіли” а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо окрім всякого “фільства”» [94, с. 128].

У Відні Леся Українка мало не щодня сперечається з молодими радикалами «за неоромантизм, за поезію». Врешті-решт зізнається, що змусила їх визнати: «У літературі мають вартість портрети, а не фотографії <…>, що без “видумки” нема літератури» [94, с. 114]. Дедалі частіше в її листах із Відня звучить посилання на неоромантизм. Так, прочитавши повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (перша назва повісті — «Царівна»), вона відгукується до Павлика, що Кобилянська — «писателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у де-яких новітніх французьких письмовців» [94, с. 123]. Складається враження, що її улюблениця в цей час — французька література (Флобер, Теофіл Ґотьє, Леконт де Ліль, Альфред де Мюссе), а також німецький романтизм в особі Гайне, якого вона перекладає. Прикметно, наприклад, що брат Михайло добре відгукується про роман «Учень» («Le Disciple», 1889) Поля Бурже, один із текстів декадентського напряму, однак Леся не рекомендує його для українського перекладу, зауважуючи, що це «щось таке werwegene[34]» [94, с. 77].

Знаменною для розуміння поглядів Драгоманова в 1890-ті роки та реакції Лесі Українки на них стала дискусія, яка розгорнулася в 1892–1893 роках між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, де оприявнилися вагомі питання про шляхи розвитку української літератури, «загальноросійську» та «українофільську» традиції української культурної самосвідомості, «простонародну» і «високу» літературу. Борис Грінченко виступив під псевдонімом Вартовий у газеті «Буковина» з «Листами з Украіни Наддніпрянськоі» (1892–1893), спрямованими, зокрема, проти радикалів та їхнього провідника й вождя Драгоманова. Зі свого боку, Драгоманов у відповідь розпочав свої «Листи на Наддніпрянську Україну» (1892–1893). У них він наголошував, що вже від 1870-х років сповідував принцип розвитку української літератури «знизу вгору»: «По моїм поглядам, виложеним в статтях “Література російська, велико-руська, українська й галицька”, українським писателям радилась певна система праці: “знизу вгору” (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для просто-народної літератури» [31, с. 33].

У полеміці з Грінченком Драгоманов наполягає, що «тепер ще виступи українських беллетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну, бо в усякім разі ті виступи не вдачні, тоді як в крузі “простонароднім” українська белетристика й поезія завоювала собі значну пошану» [31, с. 69]. Проповідуючи необхідність «простонародної» української літератури й критикуючи звернення «теперішніх українських літераторів» до «високої» літератури й тем із життя інтелігенції, Драгоманов застерігав проти «Тредьяковщини, котра так часто кидається в очі у писателів галицьких, більше затягнутих в високу і широку літературу». «Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!» — закликав він [31, с. 113].

Грінченко, який виділяє три напрями в українському русі: українофілів, радикалів та «правдивих націоналів і правдивих народовців» — і виступає від імені третіх, зараховує Драгоманова до «общерусів». Він згоджується, що не варто мати дві літератури — «одну для панів, а другу для мужиків», «народну» і «штучну мудровану літературу», доступну лише посвяченим. Однак він принципово не підтримує ідеї Драгоманова про те, що не варто творити по-українськи так звану високу літературу про інтелігенцію та для інтелігенції. Грінченко говорить про шлях «згори вниз» та закликає творити «яко мога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду» [23, с. 173].

Отож на тлі відгуків Драгоманова про невиробленість і навіть шкідливість «високої» літератури еволюція Лесі Українки в напрямі світових сюжетів, інтелігентської тематики й високих тем стане своєрідною акцією розриву з драгоманівською тезою про літературу для народу. Однак усе це відбудеться пізніше, уже по смерті Михайла Петровича. Хоча й на початку 1890-х літераторка вже проявляє інші смаки, а її реакція на дискусію Драгоманова та Грінченка є досить стриманою.

У листі від 17 травня 1893 року Драгоманов запитує племінницю про те, скільки «листів Вартового», себто Грінченка, вона читала, і обіцяє надіслати їх разом зі своєю відповіддю: «Jа можу тобі прислати кінець, вирізавши з Бук. [«Буковини»]. Так само пришльу і своjу одповідь, або власне дві…» [67, с. 193]. У кількох листах літа 1893 року Леся Українка повідомляє, що не має всіх листів, «кінця листів Вартового» не дочитала і їй цікаво було б прочитати їх разом з відповіддю самого Драгоманова, опублікованою в «Народі» [94, с. 195]. Характерно, що жодного разу, пишучи про цю полеміку Драгоманова та Грінченка, не висловлює власної думки, хоча очевидно, що вона на боці дядька. У листі від квітня-травня 1893 року Леся Українка відгукується неприхильно про «Левицько-Чайченківську школу», яка запанувала в літературі. Коментує вона й появу романів Грінченка з життя інтелігенції: «Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як На розпутті, Поміж ворогами etc. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!» [94, с. 197].

Звичайно, її симпатії явно не на боці Грінченка. Вона солідаризується з думкою Драгоманова про те,