Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

святощів”, “уміркований лібералізм”, “національна релігійність” etc, etc», що відзначають народовську політику в Галичині, так утомили «нас, молодих українців», зізнається вона, дедалі більше цікавлячись справами політичними, що «ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того “тихого болота”» [94, с. 126]. У листі до дядька вона говорить і про те, що ближче знайомство з галицькими радикалами, можливо, стане корисним для київської молоді. «Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить бути, бо може ті гостріші радикальні ідеї трохи розбудять нашу осталу та прибиту громаду, та поможуть виплисти на чистішу воду» [94, с. 127].

Однак «старі» українофіли в Києві на чолі з їхнім лідером Олександром Кониським не дуже симпатизують таким змаганням «молодих» українців. Між ними стається розрив. Адже епоха «молодих», — а отже, і Лесі Українки, — уже цілком інакша, нова, модерністська. Відмінність епохи проявляється не лише в політиці, але і в естетиці. Леся не сприймає російську літературу типу Успенського, відхиляє західний натуралізм на кшталт Золя, на якому виростав Драгоманов, якого він рекомендував Франкові на початку 1880-х і на якого й у 1890-х роках моляться молоді галицькі радикали, зокрема представники віденської «Січі» — об’єднання українських студентів у столиці Австро-Угорщини. Леся Українка протиставить натуралізму власну концепцію новоромантизму, сперечатиметься з «січовиками» про французьких символістів, потрапивши до Відня, відвідуватиме нові модерні вистави й назве «бідною» українську літературу, котра «поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. “корифеїв”» [94, с. 157], які взоруються на натуралізм. Усі ці настрої та ідеї в напрямі модернізму стимулювала її подорож до Європи 1891 року. Таким чином, модернізм Лесі Українки був європейського походження й визрівав унаслідок її закордонних поїздок, викликаних хворобою.

Збираючись до Відня оперувати хвору ногу, Леся Українка в листі до дядька тішиться: «Європу зобачу». Її уявлення про західні країни на той час були сформовані дядьковими словами та враженнями про правдиву Європу й «напів-Азію», тобто Болгарію, де Михайло Петрович на той час мешкає, і племінниці ця геополітика подобається, тож вона зараховує до неї й Україну: «Либонь же і Україну можна назвати Halbasien, як Ви прозвали Болгарію», — уточнює вона [94, с. 104]. Окрім того, Леся Українка щиро бажає й готова стати ученицею дядька, тож засипає його запитаннями про етнографію та спосіб записування народних пісень, просить порадити переклади ведичних гімнів французькою чи німецькою мовою, бо вони їй дуже сподобалися з уривків, що їх прочитала в «Історії стародавніх народів Сходу» Луї Менара, яку надіслав дядько.

Михайло Петрович Драгоманов. Софія, 1891 рік

Поїздка до Відня видалася знаменною в кількох планах. Олена Пчілка повезла її до Відня на операцію, але, на щастя, дівчину не оперували, і ця подорож перетворилася для них на туристичну. Дорогою до Відня вони зупиняються у Львові, де Леся Українка знайомиться з Михайлом Павликом, якого Драгоманов уважав за свого першого учня, а також заглиблюється в питання партійного життя в Галичині. Павлик був вражений знаннями дівчини, оскільки сприймав її раніше радше як молоду поетесу й писав Драгоманову, що «Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться» [55, с. 131]. Згадка Павлика про недугу в протиставленні до інтелекту розумної дівчини та справжнього життя, якого вона позбавлена, засвідчує традиційну стигматизацію хвороби, зокрема щодо жінки, у колі тогочасної радикальної інтелігенції, переважно чоловічої. При цьому варто зауважити, що в листуванні самих чоловіків стигматизація власної хвороби відсутня. Так, Драгоманову Павлик відверто розповідає про те, що лікується від сифілісу [75, с. 73–74], а Драгоманов інформує його про свої гемороїдальні вузли [75, с. 81].

Півторамісячну віденську курацію мати назвала «найвеселішою для Лесі». Стан доньки був досить важкий, нога дуже боліла, дівчина пересувалася на милицях. Однак віденський світило, професор університету хірург Теодор Більрот, у якого вони консультувалися, сказав, що операцію поки що не варто робити, натомість порекомендував спеціальний апарат — індивідуально підібраний і досить важкий, який треба носити цілий рік. Отже, як прокоментувала Олена Пчілка, «поки буде готов апарат, щоб ходить без палки, Леся уживає віденського життя: буваєм у опері, у концертах, у театрі. Не можна ж! Коли то Лесі доведеться бути в Європі!» [59, с. 71]. Віденське життя не було дешевим, і мати пише синові Михайлу: «Для Лесі все дорожче стоїть — треба вигідніші місця брати, треба звозчиками їздить, а се все дорого стоїть» [59, с. 71]. Леся Українка в листі до Михайла Павлика також радо зізнається, що «тим часом живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі “a la touriste”[32]» [94, с. 108–109]. Саме Відень познайомив дівчину із сучасною західною культурою та модерними мистецькими напрямами, які на той час формувалися в Європі.

Не без опосередкованого посилання на Драгоманова й певною мірою опонуючи його прагматичному розумінню літератури, вона в цей час навіть критикує «антипоетичний і антиартистичний» напрям радикалів, подібний до російських народників à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti[33]. Вона іронізує, що в молодих галицьких радикалів усе ще актуальні суперечки, схожі на ті, що були в російських «народників», а саме: «Що краще: Шіллер чі нові чоботи, Венера Мілоська чі куль соломи» [94, с. 113]. Вона дивується, що для української радикальної молоді у Відні досі авторитетом є Золя, якого ставлять вище за всіх інших французьких письменників, яких зрештою й не читали.

Львівський радикальний орган «Народ» вона критикує за те, що вже сприкрилися «оті вічні переклади з Толстого та Успенського»; «тай справді: чи тілько ж світла, що в вікні?» [94, с. 127]. Однак, опосередковано заперечуючи дядькові, вона разом з тим ретранслює його думки, наприклад повторюючи його вислів із листа від 5 січня 1891 року, де він жаліється, що радикали й той самий Павлик «вскочили» в російське народництво й ніяк не перейдуть цю фазу. «Jа колись думав, — писав він, — шчо наші заведуть европейськиj соціалізм у себе, — а “Друг” Павлика ускочив у “Что Дѣлать” і росеjське “отщепенство”, — тепер ja думаjу про европеjскиj радікалізм, а навіть галичане не перескочать через “народничество”» [67, с. 189].

Якщо Драгоманов підкреслював, що нові ліберальні ідеї в Україну часто приходять через російську пресу й літературу, Леся в листі до нього з Відня називає «бідою» те, що «більшість нашої української громади сидить на самій нужденній