Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Тоді, наприкінці 1880-х років, у період палкого захвату Драгомановим, Леся Українка щиро поділяла його ідеї щодо шляхів європеїзації української культури. Саме Драгоманов послідовно критикував романтичне українофільство, наполягаючи на тому, що національна ідея мусить виростати з демократичних, гуманістичних і просвітницьких ідей, розвинених Заходом. Шлях до них пролягає через знання іноземних мов і прямі зв’язки з європейськими культурами й рухами, а не через посередництво російської мови. «Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, — писав він у “Чудацьких думках про українську національну справу” (1891), — то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі» [36, с. 334]. Українське письменство, на його думку, «доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі» [36, с. 334]. Однак Драгоманов зізнається, що вивчення мов і «прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою» є радше ідеалом, оскільки іноземних мов в Україні не знають [36, с. 353].

Драгоманов уже від 1870-х років неодноразово наголошував на космополітичному характері європеїзму й визнавав, що «перебування у З[ахідній] Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].

У колі київської громади, а також серед галицького русько-українського середовища Драгоманов вирізнявся саме своїм космополітизмом. В опублікованих упродовж 1889–1892 років «Австро-руських споминах» він виділяв у тодішньому українському русі два напрями, які умовно називав «українофільським» і «хлопоманським». Він пояснював: «Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент — і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, — і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору)» [33, с. 162]. За своїми ідеями Драгоманов радше був прихильником другого напряму. Принаймні теза «розвивати літературу знизу вгору» лишається для нього важливою до кінця життя, як бачимо з його полеміки з Борисом Грінченком у 1892–1893 роках, хоча він і визнає зрештою, що для літератури обидва шляхи важливі — «і згори вниз», і «знизу вгору». При цьому, опонуючи «українофілам», він навіть визнавав певну цінність російської літератури, наприклад, творів Гліба Успенського, через які приходять в Україну демократичні ідеї.

Пильно дослухаючись до Драгоманова, Леся Українка, однак, уже в ранні роки виявляє самостійність і навіть опонує йому. Так, вона досить критично говорить про російських письменників, зокрема Толстого, а у своїй програмі європеїзації української літератури покладається не на поширення книжок для народу, як це пропонував Драгоманов, а на високу європейську культуру. «Бо коли перекладча літ[ература] має видаватись для народа (для простого народа), — пише вона братові з приводу програми перекладів, яку укладає київська “Плеяда”, — то тоді каталог творів для перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові принаймні тепер тіі Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шенье, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сірокомлю, Конопніцку, Надсона, Некрасова» [94, с. 75]. Її позиція полягає в тому, що всіх цих та інших авторів варто перекладати, «бо без сіх авторів наша література буде аж надто неповна» [94, с. 75], а список авторів і творів, який вона укладає, є дуже амбітним: від Петрарки до Леконта де Ліля, причому літераторка наполягає: «Треба конче перекладать з первотвору, бо инакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне» [94, с. 75]. Між тим Драгоманов іще в 1870-х роках наполягав на тому, що українською варто перекладати передусім твори народного епосу, казки Андерсена, оповідання Жуля Верна, романи Еркмана-Шатріяна, у яких фальшиво-солодкаво, але досить реалістично зображалося життя французького села, та «інші приступні для широких народніх мас твори світової літератури» [74, с. 12]. «Цією дорогою вірніше доберемось і до Аристотеля і Шекспира», — твердив він [74, с. 12].

У листі 1890 року до Драгоманова, ще будучи дев’ятнадцятилітньою дівчиною, Леся Українка вже наважується мати власну думку й боронитися проти популярних ідей, близьких дядькові. Вона не лише зізнається, що дехто з київського кола знайомих закидає, ніби в її віршах немає «міцної традиції», що бракує «громадських тем» і забагато романтизму, але й відстоює свою ідентичність. «Ба, що ж робить, хоч і так! Десь моя муза вдалась така нетенденційна і вбога, або може й те, що я так незручно вимовляю свої ідеї, — бо таки, сподіваюсь, єсть у мене якісь там ідеї» [94, с. 106]. Їй дорікають, що «ховається від “народніх” тем і складу мови народньої», лізе в «літературщину» та «інтелігенствує», але письменниця борониться й аргументує свою позицію: «Але тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова: народність, літературність та інтелігенція, ніж їх розуміють мої критики» [94, с. 106]. Накреслюється розрив із попереднім українофільським поколінням, що застрягло в псевдоромантизмі й народності; їй набридають типові для «старших» діячів-українофілів (і Драгоманова також!) суперечки на теми: «Чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи і т. і.» [94, с. 106].

У цей час усі теми, названі Лесею Українкою, є, так би мовити, «драгоманівськими». Саме навколо них відбуваються дебати Драгоманова з київськими українофілами й галицькими радикалами. Так розпочинається несвідомий бунт Лесі Українки проти романтичного періоду київського українофільства й львівського народовства, а підспудно — і проти епохи позитивізму, яка породила ці теми, і проти старшого покоління, яке втілювало й підтримувало їх. Письменниці противні «криві дороги», квазіпатріотичні вигуки, уся політика «лояльного патріотизму» старшого покоління. «Вже тая “політика”, “лойальність”, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, “повага до народних