Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Окрім контрасту «брат / сестра», у дещо агіографічну хронологію Ольга Косач уводить і протиставлення «материна / батькова дочка». Особливо травмувала, пише вона, в дитинстві Лесю материна неувага й критика [55, с. 40]. Компенсує таку нелюбов натомість любов братерська й мало не цілковите ототожнення з братом. Із ним Леся ділить і час, і свої заняття: «У них було спільне читання, спільні гри та забави, далі спільне учіння» [55, с. 40]. Наголошує й на особливих, хлоп’ячих прикметах і вподобаннях сестри: «вона любила рух» (танці, гімнастику, плавання, лазіння по деревах тощо); у неї не було суто дівчачих ігор, бо «все було спільне з братом», який верховодив, тож ігри теж були переважно хлоп’ячі; вона не мала дівчачих забав чи іграшок — як зізнавалася, «ніколи не мала ляльок, ніколи не гралася ними і не любила їх» [55, с. 32].

Михайло Петрович Драгоманов. Женева, 1881 рік

Дядько в цій ситуації міг служити над-ідеалом. Хоча ранні листи адресовані всій родині Драгоманових, однак вони були звернені передусім до Михайла Петровича. У листуванні Лесі Українки з дядьком ціле десятиліття, власне період її дорослішання, випадає, бо не збереглася їхня кореспонденція з 1877 до 1888 року й невідомо, як відбувалося й чи відбувалося взагалі їхнє спілкування в означений час. Однак уже 1888 року сімнадцятилітня племінниця радіє листу від дядька й довірливо звіряється, що їй дуже легко пишеться до нього, а спочатку боялася писати. У всякому разі, коли він написав до неї персонально, вона «страшено зраділа». «Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас», — зізнається дівчина [94, с. 56]. Вона соромиться своєї невченості й перепрошує, що не має сталої освіти та мало читає. Але водночас демонструє досить широку лектуру, згадує Жорж Санд, Толстого, хвалиться, що не любить школи натуралістів, не симпатизує Золя (за «безпросвітну бридоту»), не визнає Толстого (за «містицизм»).

Але найважливіше те, що відбувається щось схоже на нове знайомство між ними. Уже зовсім не дитина, Леся сама знову представляє себе дядькові: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе описати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже білява як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається <…>» [94, с. 56]. Здається, що дівчина почувається самотньою і навіть комплексує, бо зізнається: «У мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить і від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то нічого й казати» [94, с. 56].

Загалом дівчина напрошується на інтелектуальні бесіди з Драгомановим. І здається, не без його впливу вже наступного року в листі до брата, відгукуючись на задум про видання українських перекладів світової літератури, ставить кардинальне «драгоманівське» питання: «Для кого писати?» «От тільки чого я не розумію як слід: чі ся перекладча література єсть те, що ти звеш народні видання, чі народні видання єсть щось зовсім окреме від перекладної літ[ератури]? А від сего, по моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа» [94, с. 75].

Також не без дядькового впливу включається Леся Українка й у поширення ідей європеїзації в колі київської молоді. Про це вона сама пише Драгоманову, переказуючи, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись европеїзм: вони починають учити европейські мови і інтересуватись европейською літературою» [94, с. 83]. Власне, доказом цього й стає задум молодих видавати «цілу серію перекладів найкращих творів европейських і російських авторів». Про себе принагідно зазначає, що хоче вчитись англійської мови, італійської вже трохи навчилася, взялася до французької та німецької.

Саме Драгоманов стає для Лесі Українки провідником у світ високої літератури, антропології та політики. Відомо про сім листів Михайла Петровича до племінниці, які вперше були оприлюднені в «Червоному шляху» за 1923 рік. Подаючи їх, Іван Ткаченко зауважував, що «листи ці писані “драгоманівкою” на звичайному поштовому папері в кліточку» [67, с. 188]. Зберігалися листи на той час у рукописному відділі Полтавського пролетарського музею, куди вони потрапили, як зауважує дописувач, з Гадяча випадково. Пізніше в статті «Леся Українка і М. П. Драгоманів (До питання про вплив М. П. Драгоманова на Лесю Українку)» (1954) Петро Одарченко, науковий редактор видання «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» О. Косач-Кривинюк, яке вийшло в Нью-Йорку, повідомляв, що він користувався копіями листів із архіву сина Драгоманова — Світозара. При цьому він згадував про дев’ять листів Драгоманова до Лесі Українки та тридцять чотири її листи до нього [74, с. 9].

Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Лариса Косач, Світозар Драгоманов, Ольга Косач-Кривинюк, Олександра Косач (Шимановська). Другий ряд: Михайло Кривинюк, Климент Квітка, Ізидора Косач, Олена Пчілка, Марія Карташевська

Як видно з листів, Драгоманов консультував Лесю Українку щодо того, як записувати народні пісні, інформував про наявні переклади Ріґведи різними мовами, рекомендував вивчати англійську, просив дещо перекласти для себе, зокрема з Кардуччі (італійську вона на той час вивчала) та Ісаї (Леся зізнавалася, що хоче писати на біблійні теми). Особливо детальними є його коментарі щодо книжок з історії Ізраїлю, християнської церкви й раннього християнства. Він ґрунтовно пояснює зміст дискусій, які ведуться в колі науковців щодо монотеїзму, політеїзму, фетишизму в Старому Завіті, дуже тверезо говорить про те, що тогочасні коментатори часто підставляють власне раціональне розуміння на місце давнього вчення, наголошує, що найцікавішими є власне ті редакції та вставки до Второзаконня, які додавалися пізніше й відбивали історичні та локальні контексти. Далі розмова з «любою Лесічкою», як він називає племінницю в листах, переходить на поле політики, ситуації в Галичині, радикалізму, а також перекладів і творчості самої Лесі Українки. Детальність і серйозність порушених у листуванні тем засвідчують, що дядько трактував племінницю як