Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Свідомо чи ні, але Ольга Косач-Кривинюк, витворюючи символічну біографію Лесі Українки, особливе місце в ній відводить стосункам із дядьком. Зав’язкою служить епізод прощання з Драгомановим напередодні його від’їзду за кордон. Природно, що цей епізод є зворушливим і загадковим для всіх рідних, включно з дітьми. Адже Михайло Драгоманов мав залишити Київ, можливо, назавжди, оскільки йому було заборонено жити й працювати в Україні. Тоді, на початку 1876 року, мати привозить Ларису та Михайлика до Києва. Вони зупиняються в Драгоманових, де збираються родичі й колеги, щоб провести молодого професора Київського університету в закордоння. Леся також була присутня на «прощальному вечорі М. П. Драгоманова». Як зауважує Ольга, сестра добре запам’ятала той момент.

А подія справді була бентежлива. 14 (1) лютого 1876 року Драгоманов виїжджає на еміграцію. В «Автобіографії» він прояснить історію свого вигнання. Причиною стало звинувачення в політичному сепаратизмі — такі ідеї начебто звучали в публікаціях і на лекціях Драгоманова, на той час доцента Київського університету. На вимогу попечителя залишити університет за звинуваченням, що він у закордонних виданнях проповідує «отделение Малороссии от России и присоединение ее к Польше»[31], «я щиро розсміявся, — згадував Драгоманов, — й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації <…>, рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом» [34, с. 34–35]. Справа доходить навіть до царя, якого про сепаратизм Драгоманова поінформував міністр граф Толстой. Царським указом Драгоманову рекомендується подати у відставку з Київського університету, уникати «південних університетів» (Харківського та Одеського) і податися до університетів «північних», тобто великоруських.

Позаяк Драгоманов подавати прохання про відставку відмовився, його було звільнено за статтею третьою, яка не дозволяла обіймати жодної державної посади. Усе це збіглося в часі з призначенням комісії з українських справ і горезвісним Емським указом, який заборонив українські видання, вистави, концерти, ліквідував відділення Географічного товариства в Києві. Репресії стосувалися й конкретних осіб, зокрема було висунуто заборону «проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову й Чубинському» [34, с. 38]. Як зауважує Михайло Петрович, «таким чином, мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію» [34, с. 38].

Отже, навесні 1876 року Драгоманов вирушає до Женеви, заручившись підтримкою членів київської «Громади» в тому, що вона фінансуватиме його перебування в еміграції та спонсоруватиме закордонні видання. Своєю головною метою він бачить збирання матеріалів із громадського й культурного життя України, ознайомлення з ними української та закордонної публіки, а також осмислення цих матеріалів на основі західноєвропейських ліберальних та соціально-демократичних ідей [34, с. 39].

Те, що епізод від’їзду залишив сильне враження, підтверджує той факт, що того ж таки 1876 року розпочинається листування малої Лариси Косач з родиною Драгоманових, причому ініціатором спілкування є п’ятилітня Лариса. Ольга Косач-Кривинюк зауважує, що «першого в житті листа» сестра адресує саме до Драгоманових, спеціально для цього навчившись писати. Дівчинка пише про зрозумілі й важливі для неї речі, по-дитячому перескакуючи з теми на тему: «Були у нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробили, скучила за вами всімы, гымнасьтику вже сьньялы а зімою повисить папа, вышыньска казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купила стакан» [94, с. 37].

Якщо шукати символічні речі, то з цим листом пов’язана знаменна подія — зміна імені. «Лося» — так доти називали Ларису в родині — підписує свого листа новим, обраним нею самостійно іменем — «Леся» [94, с. 37]. У другому листі, так само адресованому до родини Драгоманових, вона ще раз заявляє: «Мене перезвали на Лесю» [94, с. 38]. У третьому листі до Драгоманових дівчинка просить, щоб до неї персонально написали листа, бо «міні дуже хочыця щоб Вы до мене написалы бо я до вас напысала» [94, с. 39].

У біографії Лесі Українки листи до Драгоманова посідають знакове місце. Можна говорити навіть про три «драгоманівських» перейменування, спричинених впливом знаменитого дядька, які окреслюють етапи самовизначення письменниці. Перше перейменування — відмова від несерйозного дитячого імені «Лося» в п’ятилітньому віці; друге — зміна національної ідентифікації з «українофілів» на «українців» у двадцять років; і третє — визнання себе ученицею й духовною донькою Драгоманова по його смерті 1895 року.

Отже, Леся береться листуватися з дядьком, щоб звернути на себе увагу людини, яка вразила її уяву. Загалом, упродовж усього листування з Драгомановим вона грала різні ролі, то намагаючись завоювати його увагу, то проектуючи й випробовуючи на ньому зумисне обраний образ себе самої: як невпевненої через недостатню освіту дівчинки; розвиненої й начитаної дівчини; молодої людини, яка цікавиться політикою, знається на ній; товаришки-колежанки, готової допомогти. Відтак говорити про учнівство можна відносно: у певний період Леся Українка стає помічницею дядька. Павлик навіть називає її «правою рукою» Драгоманова, на що дівчина відповідає дещо іронічно, що «багато чести для мене зватись правою рукою дядька, добре було б як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен ніж я йому, се певне» [94, с. 342].

Щоб наголосити на оригінальності й винятковості сестри, Ольга Косач-Кривинюк, вибудовуючи хронологію не лише темпорально, але й знаково-символічно, звертає увагу ще на одну промовисту річ. Десь року 1877-го, коли її бабуся жалкує, що в родині Драгоманових народилася друга донька (Аріадна), а не хлопчик, Леся нібито сказала слова, які могли б стати ключем до всієї її творчості: «А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжуються від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!» [55, с. 30]. Олена Пчілка, згадуючи про це в листі до Драгоманових, говорить, що донька, очевидно, говорила про себе, бо вважала себе здатного на багато речей. Ольга, однак, висловлює припущення, що сестра «казала так собі на потіху», позаяк часто чула про себе, «ніби вона негарна, нерозумна» в порівнянні з «яскравим, показним Мішею» [55, с. 31].

Про цей контраст сестра говорить досить багато. Він служить засобом героїзації — перетворення Лариси з некрасивої та нелюбої дівчинки на символічну постать Лесі Українки. Брат Михайло — перша дитина, «вродою гарний, вдачею яскравий, показний» [55, с. 39], з феноменальною пам’яттю, ефектний, мамин