Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Божественне божевілля, пов’язане з моментами творчості, як це ведеться в міфології, є водночас діонісійським умиранням і народженням. Леся Українка трактує загалом власну творчість як зустріч зі смертю — саме так народилася її «Одержима». Вона й «Камінного господаря» писала mit Todesverachtung, тобто зневажаючи смерть. Цю фразу вона повторить двічі: у листах до Людмили Старицької-Черняхівської та Ольги Кобилянської. Пишучи «Камінного господаря», працювала дні і ночі, «з гарячкою в крові» над диявольською, містичною темою про Дон Жуана, як називала її, а скінчивши драму, хорувала достоту більше, «ніж хорують жінки після породу» [96, с. 672]. У муках, у нападі «творчого божевілля» народжувала жіночу інтерпретацію світового сюжету про Дон Жуана — шалено, з безсонням, з «маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної» [96, с. 592]. «Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям?» — коментувала в листі до Аґатангела Кримського [96, с. 592]. Тепер уже і в нашій літературі є Дон Жуан, «власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка» [96, с. 592]. Останнє вона особливо наголошувала: «Се, здається, вперше трапилось сій темі» [96, с. 592]. А про свою Мавку говорила, що створити її могла лише жінка.

Так, у її листах і уяві дедалі частіше натрапляємо на гендерні відсилання й жіночі конотації: вона свідомо й часто говорить про себе як жінку, роздумує про критичний період менопаузи, який уже надходить, вдається до аналогії творчості з пологами, називає свої твори буквально новонародженими дітьми, а в листі до Франка, згадуючи про ненаписані твори, асоціює їх з «утопленими дітьми». «Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тілько душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?…» — пристрасно і вкрай особистісно допитувалася вона [95, с. 522].

Написання твору Леся Українка асоціює з недугою породіллі. Пишучи про цілковите знесилення організму в моменти творчості, вона іноді вагається, що спричинило ослаблення: хвороба чи «опасний возраст» для жінок, — а то й ставить їх у прямий зв’язок. «А може се я просто вже старію? адже я вже вступила в той, як кажуть, “опасный возраст”… Але ж є багато старших від мене, а проте сильніших і моторніших», — пише сорокадвохрічна Леся Українка матері в день свого народження 1913 року [96, с. 659]. І все ж вона знає, що обезсилив її минулий рік, та головно «тиї драми, що я понаписувала»: їх «несамовито писала, — для їх воно либонь краще було, а для мене навряд» [96, с. 659]. Це був творчий рік, коли постали «Камінний господар», «Ізольда Білорука», «Оргія», «Орфеєве чудо», було опубліковано «Лісову пісню». Леся Українка заспокоює себе: коли через них, то «ще нічого», це нормально для неї як жінки, бо це також «произведенія»: «адже часто жінки через дітей здоровья втрачають і не жалкують про те, а се ж теж “діти”, инших же я не маю» [96, с. 659].

Чи не вперше в листі до Михайла Павлика в червні 1891 року називає вона своє оповідання «Жаль» «рідною дитиною» й протестує проти того, щоб у ньому щось змінювати: «Ще от що: рідну дитину та ще й першу не так то лехко забити, як здається» [94, с. 133]. І про свою «Блакитну троянду» матері писатиме з жалем, що не може «ще раз умити свою дитину перед тим, як пускати її на позорище» [94, с. 466], а саму драму називатиме «безумною дитиною» [94, с. 458]. Пізніше, 1911 року, в одному з листів до сестри говоритиме, що її чоловік Климент Квітка «якось відноситься до сеї поеми [ідеться про «Лісову пісню». — Т. Г.], як до живої людини, — мені аж чудно…» [96, с. 563].

Про роль біологічних чинників у процесі творчості, зокрема менопаузи в жіночому письмі, написано небагато. Лише останнім часом ця тема стає об’єктом уваги культурної антропології, як, наприклад, у праці «Письменство під час менопаузи: антологія художньої літератури, лірики та творчої нехудожньої літератури» («Writing Menopause: An Anthology of Fiction, Poetry and Creative Non-fiction», 2017), упорядкованій Джейн Которн та І. Д. Морін, що містить понад п’ятдесят текстів різних жанрів (проза, поезія, нонфікшн) і звертає увагу на те, як менопауза впливає на творчість і відбивається в літературі. Прочитання під кутом зору тієї трансформації, якої з роками зазнає тіло й свідомість жінки, а також аналіз того, як фізіологія впливає на письмо, яке по суті своїй дуже тісно пов’язане з тілесністю, допомагає зрозуміти деякі особливості творчості Лесі Українки в останній період її короткого життя. Ідеться, зокрема, про те, як нервове виснаження й фізичне знесилення організму тривалою війною з туберкульозом призводять із часом до психічних зривів, які виявляються також хвилинами божественного натхнення. Такі хвилини творчого екстазу Леся Українка зафіксувала, оповідаючи про перелесника-демона у хвилини праці ще в юнацькі роки, однак із віком творче божевілля супроводжує написання чи не всіх її видатних творів. Її «уліти», себто довготривалі періоди написання творів, які вона так часто згадувала в ранні роки, відходять у минуле, щоб поступитися несамовитості творчості, що і сама є зрідні хворобі.

Книга друга

Школа політики

Леся Українка і Михайло Драгоманов

Іван Франко писав 1898 року, що феномен Лесі Українки, без сумніву, був «здобутком дуже інтенсивної духової праці над власного освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед» [102, с. 262]. Серед таких впливів на першому місці він ставить авторитет її дядька Михайла Драгоманова.

Драгоманов був її «куміром», за словами Ольги Косач-Кривинюк [55, с. 43], і одним із тих, хто «зробив» Ларису Косач тією, яку ми знаємо як Лесю Українку. Усе розпочалося ще в дитинстві. Як згадує сестра Ольга, коли до них у гості до Звягеля[29] приїздив Драгоманов (сам чи з родиною), у малої Лариси та її брата Михайла «встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу» [55, с. 38]. У їхніх розповідях він був «і розумний, і дотепний,