Читати книгу - "Дев'ять кіл Пекла і ти - моя, Артеліна Грудень"

Всесвіт збожеволів чи тільки я одна? Можливо, у мене слухові галюцинації? Як гнучкий, високий, худорлявий мажор може бути моїм Лісорубом? Адже він зовсім на нього не схожий! Накачаний, сильний, удвічі більший за Тана! А обличчя? 
Я зробила крок уперед, вдивляючись у риси обличчя. Нижня частина обличчя була захована за густою бородою і вусами, а верхня... Ніс як ніс, а очі інші! В обох карі, але в Тана вони світлі, немов відтінок коньяку. Погляд легкий і купа смішинок, як і належить марнотратнику життя, улюбленцю долі. А в боса темні, що тягнуть, немов вир, і погляд важкий, оцінювальний, як у чоловіка, який звик пробивати собі шлях, якщо потрібно вигризати його зубами.
Нічого спільного. Я не вірю в це.
- Еля, - покликав мене чоловік, і я прокинулася. Рвонула вперед, схопилася за його ремінь штанів і швидкими рухами витягла пряжку.
- Що ти робиш?
Ошелешений чоловік не відразу схопив мене за руки, але втримати не вдалося.
Я, зчепивши зуби, буквально зірвала штани з боса й опустилася вниз, на коліна. 
- Еля...
- Це ти! 
Мої пальці доторкнулися до родимої плями. 
- Це ти! - я схопилася на ноги і почала бити його затиснутими в руці штанами.
Та як він тільки міг! Як він посмів! Адже одразу мене впізнав, ще тоді, в ліфті. А потім грався зі мною? Знову! Гаразд, тоді й я бавилася з ним, але зараз усе інакше! Гад! 
Я замахнулася вкотре, але тепер чоловік не стояв без діла. Він перехопив штанину і потягнув на себе. Шпильки поїхали гладкою підлогою, і я завалилася на цього телепня. Який, до того ж, не зміг встояти на місці, і ми впали вниз разом.
Приземлення було м'яким. Все-ж таки, я впала на боса, а не на підлогу, але моя позиція зверху стрімко змінилася на іншу. Але ж я навіть не встигла вдарити цього негідника, як мене тут же підім'яли під себе, ще й придавили, щоб не брикалася.
- Злізь із мене! Ти став занадто важким!
- А ти все така ж дика штучка, - засміявся хлопець, але переніс опору на свої руки. - Так ніхто й не приручив чи мене чекала?
І цей гад! Ця нехороша людина, абсолютно нахабний тип вкусив мене за ніс! Коліно я зігнула автоматично. Ще тато вчив, якщо ображають, потрібно тут же давати відсіч! Загалом, я розрахувалася з усією пристрастю, висловлюючи, як страшенно чекала, тужила і скільки ночей не спала в очікуванні його пурпурових вітрил! 
- Еля, - прохрипів хлопець, поморщившись, але мене не випустив з рук.
- Злізь, а то в мене й друге коліно є!
- А знаєш, що в мене є?
Очі боса небезпечно блиснули, і він буквально впився мені в губи. Це не був пристрасний поцілунок колишнього коханця. Мене карали, демонстрували свою владу, силу. 
У відповідь я вкусила чоловіка за губу і геть про це не шкодую! Тому що жінку потрібно любити, а не можеш - сиди і кров витирай!
- Чому втекла тоді і мене не дочекалася? - запитав чоловік, відсторонившись. Він навіть кров із губи не стер. Пепелив мене поглядом своїх темних очей-омутів і дихав так, що все всередині мене переверталося. 
І не збрехати. Він зараз, як звір відчує брехню.
- Бо не було в нас тоді майбутнього.
Бос криво усміхнувся:
- Тоді не було, зараз буде.
І цього разу поцілунок був ніжним, чуттєвим. Таким, що не відповісти я вже не могла. Сильні гарячі долоні більше не утримували, але дарували таку насолоду, що я сама не воліла йти. З кожною миттю, я поринала дедалі далі й далі в рожевий туман... а потім один негідник-єдиноріг чуттєво так прошепотів на вухо:
- Я хочу почати все з тієї миті, на якій ми спинилися.
Усе, прощавай, кольорова веселка і повітряні зефірки!
- Ти хочеш, щоб я була твоєю коханкою? - м'яко і вкрадливо поцікавилася я, намагаючись приховати посмішку акули.
- Звичайно. Пам'ятаєш, як добре нам було удвох?
Спробуй забути таке...
- Костянтине Веніаміновичу, на жаль, я не зможу взяти на себе такі зобов'язання. Бачте, мій трудовий договір і особисті якості не передбачають такої співпраці.
Бос насупився. Мабуть, йому вперше в такій формі відмовляє напівгола дівчина, яка лежить під ним на підлозі. Дещо незвично, згодна. 
І я б із радістю послала його на небо за зірочкою і кількома сузір'ями, якби не улюблена робота. 
- Ти мені відмовляєш? - здивовано заломив брову бос.
О, так! По-перше, розум прокинувся і нагадав про наші принципи. Ніяких романів із начальством! По-друге, коханкою я бути не маю наміру. Запропонуй він статус дівчини, мені б не було так прикро, а так... сам винен. Звісно, я б усе одно йому відмовила, але мені б хоч приємно було б. І по-третє, я все ще пам'ятаю про «улюбленого татуся». Тож без сумніву ні і жодних варіантів!