Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Їм дано обирати, і обирають вони не знати горя, не знати біди та ненависті. А тих, хто наважується відстояти свободу з усім тягарем її страждань, — перестали сприймати за згубленими дальтонізомом дверима кордонів. Чи вони навмисне руйнують високу європейську культуру? Скільки українців з надією чекали як уся цивілізація вступиться, не дасть вбивати їх дітей. Знищувати надію і віру, старші брати змушували закопувати власну сімʼю. Ґвалтуючи — відстрілювати кінцівки, аж доки нещасна мати вже спокутих дітей не стече кровʼю. Її знають мільйони, оплакували тисячі. Її історія розійдеться світом і ніколи не полише таких самих, безнадійно втрачених в окупації, чи під реактивним градом людей. Цивільних життів. Хто мріяв вивчитись на фармацевта, а не шукати розкидані по полю кінцівки, щоб потім склеїти на напівживому франкенштейнові.

     Де ж ви були весь цей час, коли ваших сусідів вбивали? Коли витерши руки від крові вашим устроєм, плювали в обличчя чорною кровʼю вам у вікна? Закуті у страх, і примху боягузтва ви не зробили зовсім нічого, щоб не дати душевним жебракам окупувати нові душі, навіки розпорошуючі їх духовне єство, і щоразу доводити, що не мир за ними прийшов, і не миру вони шукають. А одну лише смерть з собою несуть, і з нею заграють. А ви бійтесь, і чекайте доки і по вас прийде ваший вельми шанований партнер, — самопроголошений гетьман-миротворець.

     — Йоу Мігель.

     — Привіт.

     — Мучас ґрасіас мої дружбани.

     Бор разом з іншими членами незайманого культу намагались розвести багаття. Я ввімкнув на динаміку музику, налив вина і сів під деревом.     

     — Привіт. Можна включити пісню? — звернувся до мене незнайомець азіатської зовнішності.

     — Брат, ми вмикаємо музику, яка подобається усім. Лише виходячи з колективних вподобань вмикається звук. — Мовив Лязат казахською. — Давай не будемо перетворювати фон на шум.

     — Дякую. — Обрізав я движок зрозумівши по інтонації, думку Лязата.

     — Все нормально. Тобі долити?

     Я просунув стакан, і побачив як на горизонті зʼявився Хуан. Він був один тому швидко влився своєю соромʼязливою епатажністю в коло диких людей, які ніяк не могли розпалити вогнище. Підійшовши в центр, він став над кострищем і заявив, що дерево не достатньо сухе щоб зайнятись. Зметикувавши що і як, він швидко виліз на два метри по дереву, і повіс на довгій гіляці березової деревини. Вона була досить гнучка, через що прогнувшись, вона продовжувала качати іспанця над кострищем. Він з усієї потуги напружився, зібрав усю вагу і спробував її розхитати. За декілька спроб він все ж таки звалився на землю. Тим часом Бор, який мудро наважився проявити ініціативу — виказати навички набуті в Словенській військовій підготовці, — якимось чином розпалив багаття з досі небаченим мені способом. Я і не помітив як багаття вже займалось з деревиною, але варто було на швидку руку поставити мʼясо смажитись, як поліція, відчувши дим прийшла нас карати.

     — Що ви тут робите?

     З усього натовпу, до поліції пробилась єдина особа, яка здатна була говорити чеською.

     — Ось вона.

     — Хто? — не відразу усвідомивши, перепитав я Лязата.

     — Вони сказали, що для того щоб розводити багаття потрібно мати дозвіл, і робити це ні в якому іншому місці, окрім як спеціально відведених місцях біля бесідок.

     — Анна-Марія.

     — То давайте перейдемо туди.

     — Їх потрібно арендувати. — Холодно відказала та.

     — А Мігель типу її хлопець?

     — Думаю так. Але бачиш скількох він покликав. Він надто сильно любить говорити щоб обмежитись парою слухачами. Йому потрібний аншлаг на його власній вечірці. Екстраверт в перекладі на нормальну.

     На якусь мить я зачарувався незбагненними досі мені почуттями, які почали немов зайчики то виринати, то знову ховатись, але відразу ж перестрибуючи на наступну  ланку незвіданих глибин. ЛюЦе була пустота і недовіра, змішані з тендітною радістю.

     Я оговтався коли майже всі розійшлись, а Лязат з чешкою та Джоєлом, вже закінчивши розмову ішли на мене.

     — Друже. Нам усім прикро, що відбувається з твоєю країною. Ми всі тут тебе поважаємо, адже ніхто з нас і близько не уявляє, що проживає твоя нація.

     Відмахнувшись, я допив останній келих вина і зустрів на собі блакитні очі дівчини. Хотілося втопитись, адже ні які зорі, і ні які моря не взмозі були передати глибини їх краси, і їх витончену силу життя. Вітер більше не дув, і холод почав обступати, тоді швидко згорівши, сам фенікс осів попелом в моїх легенях отруївши гортань. Подих стих, але всередині і досі палало і не чутно вмирало те єдине, що досі здавалося, живило мій порок чуття.

     Наступного разу я прийшов до тями, коли вже ніс два 10-ти кілограмових пакети поруч з арійкою. Її компанія збуджувала уяву, не давала втопитись в самотніх обіймах, як це було усі попередні хвилини прожиті від самого народження. Досі я і не думав, що чийсь голос може змусити забутись, і відродитись в мирі зі щастям і умиротворенням.

     — Ти тут давно?

     — Три місяці.

     — Навчаєшся?

     — Умім чеськи. Але язик є про мнє тяжкий.