Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Якщо лишишся тут, легко зможеш вивчити його.

     — Я б і залюбки, але восени мушу в Китай летіти, інакше б сюди не приїздив.

     — То ти можеш говорити китайською?

     — Можу трішки.

     — То чеська має бути для тебе в сто разів простіша. — Вона усміхнулась, і здавалося її мимовільна посмішка розтягнулась цілим світом радості, та щирості живих надій. Хотілося почути той сміх ще, закорбуватись в ньому і ніколи не виринати з нього. В ньому я знайшов більше життя ніж бачив до цього.

     Підходячи до гуртожитку я усвідомив, що перебуваю не в надто тверезому стані. Я заніс пакети в лоббі. Джоєл та Мігель зайшли слідом.

     — Брате, в тебе є картка відчинити магазин?

     — Так, авжеж.

     Я провів їх в магазин, окинув оком щоб я міг і собі взяти, але не збіднівши — вийшов.

     — Чекай. — Мовила чешка.

     Я притримав двері і почув як Мігель навипередки порадився з нею, яку їй зубну щітку придбати.

     Я вийшов на вулицю. Там стояло біля 20 студентів найрізноманітніших націй, я знайшов Лязата, і всівся подалі від усіх.

     — Вона лишається? — підсів Лязат.

     — Не знаю.

     — Якщо так то у Мігеля ночуватиме.

     До мене підійшов чоловік і запропонував випити чогось. Не дивлячись в його бік, я механічно прийняв стакан і перехелив його всередину.

     — Я ж казав.

     — Ні. В мене своя мета. Не можна гнатись за почуттями. Часто вони закінчуються хорошим? Подивись хоча б на Україну. Наймиролюбивіша країна в світі. Єдина відмовилась від ядерного потенціалу. А що натомість? Страждання? Смерть… Не можна давати волю почуттям, інакше єдине, що отримаєш — ще один, незабутній урок.

     — Краще тієї українки?

     — Якої? А… Аня?

     Діалог перервався тужливою паузою. Збиваючись мінором я відчував як закипає повітря навколо. Я вже і не думав про Аню. Здавалося її ніколи і не було… Але ж як швидко все втратило свою цінність?

     — Не думай про неї. Або хочеш… прокричись.

     Ми сиділи і курили. Дивились перед себе в нікуди. Вірніше мені так здавалося, адже геть усе перестало існувати, а те єдине, що лишилось було вимушене прогнутися під найсумнішу тональність мінору.

     — І як Мігелю така жінка трапилась?

     — Яка ж вона гарна! — підтримав Лязат.

     З іншого боку, хтось приготував печене мʼясо на всіх. Лязат сходив і взяв на двох, але я відмовився.

     — Розумієш. Ти для неї… недостатньо арієць.

     — Але ж вона руда і не висока.

     — Так. Але вона в будь-якому разі жінка не нашого польоту. Тобто моя мадмуазель — це апогей… для мене. Але все ж…

     Погодившись, я нарешті наважився скуштувати порцію їх їдла.

     — Пахне смачно. Хто готував?

     — Мігель.

     — Самотнє життя пішло йому на користь. — Дорікнув хтось з боку.

     — Смачно. Дякую. — Відказав я беземоційно. — Ще будеш?

     — Машала... Дякую. — Відказав Лязат.— Анна-Марія маринувала.

     Я більше ні чого не запитував, не заперечував, і не думав. Докуривши, я розпрощався з Лязатом, потиснув ще чотири руки, які потягнулись до мене, коли я вже йшов.