Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

Вона опустила погляд, відчуваючи, як образа і приниження роз’їдають її зсередини. Стоячи перед уламками, вона відчувала себе такою ж розбитою, як і ці шматки скла на підлозі, але змусила себе мовчки взяти ганчірку і почати прибирати. Кожен рух здавався важким, кожен дотик до холодної підлоги та уламків тільки посилював її приниження.

Річард стояв поруч, мовчки спостерігаючи за нею. Його погляд був холодним, а його присутність нависала над нею, змушуючи відчувати кожну деталь її теперішнього принизливого становища.

— Думаєш, якщо ти все розіб’єш й тобі стане легше? — раптом заговорив він, порушуючи тишу. У його голосі звучала насмішка, від якої Емілі аж стиснула зуби.

— Це не твоє діло, — прошепотіла вона, не відводячи погляду від підлоги, хоч і відчувала, що ці слова тільки розпалюють його злість.

— О, я так не думаю. Якщо ти живеш у моєму домі, це стає моїм ділом. — його голос був твердим, майже безжальним.

Він схилився до неї, нахилившись так, що вона відчула його погляд на собі, і продовжив: — Кожен твій крок, кожна твоя дія має значення для мене, тому, хочеш ти цього чи ні, ти будеш жити за моїми правилами.

Емілі мовчала, борючись із сльозами і злістю, які знову піднімалися в її грудях. Зрештою, вона повільно підвела голову, поглянувши на нього поглядом, повним презирства.

— Я не твоя річ, Річарде, і ніколи не буду нею. Запам’ятай це.

Він лише посміхнувся, майже зневажливо, і знизав плечима.

— Я і не чекаю, щоб ти була моєю річчю, Емілі. Просто пам’ятай, що ти сама обрала цей шлях.

Вона кинула на нього ще один злісний погляд і продовжила прибирати уламки, мовчки згрібаючи їх у купку. Її руки тремтіли, і вона майже не відчувала болю, коли випадково порізалася об скло. Але навіть це не зупинило її, адже зараз біль був для неї лише ще одним нагадуванням про те, в якому становищі вона опинилася.

Коли все було прибрано, Емілі підвелася, намагаючись зберігати гідність, хоча сльози готові були ось-ось прорватися знову. Річард весь час дивився на неї з неприхованим презирством, але більше не промовив жодного слова.

— Закінчила? — сухо запитав він.

Вона кивнула, відчуваючи, як від ненависті до нього просто не могла говорити.

— Чудово. Наступного разу, коли ти захочеш випустити свій гнів, подумай про інші способи. Тут це не спрацює, — холодно додав він і розвернувся, прямуючи до виходу з кухні.

— Ти мені бридкий!!! — раптом сказала Емілі, не стримавшись. Її голос був тихим, але в ньому бриніло стільки обурення, що навіть Річард зупинився, на мить завмерши.

Він обернувся, дивлячись на неї вже не просто з презирством, а з виразом глибокого непорозуміння, яке, однак, швидко змінилося насмішкою.

— Бридкий? — повторив він, майже сміючись. — Повір, Емілі, я чув гірші слова в свою сторону. Мене це не хвилює.

— Я хочу звільнитися від цього договору. Хочу піти звідси і забути, що ти взагалі існуєш, — продовжила вона, її голос тремтів, але звучав рішуче.

Річард замовк лише на мить, а потім знову посміхнувся, але цього разу посмішка була жорсткішою.

— Звільнитися? Ні, Емілі, ти вже в цій грі. І ти будеш грати її до кінця, навіть якщо тобі це не подобається. Ти думала, що все буде просто?

Вона різко відвернулася, відчуваючи, як його слова, мов колючки, проникають у її свідомість. Він пішов, залишивши її одну в кухні, де кожна деталь тепер здавалася символом її неволі.