Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Під вечір я зайшла до них у двір. Вони всією родиною пили чай посеред двору за столом.

  — О, Леля, привіт! — крикнула Віра, підірвалася із-за столу, підбігла до мене й почала обійматися.

  — Привіт! — радісно сказала я, відповідаючи на її обійми.

  — В мене стільки нового та цікавого! Треба буде розповісти!

  — Та в мене теж є кілька питань до тебе, — перебила її я. Мене нестримно цікавило дізнатися про Максима щось нове.

  — Все, давай ввечері зустрінемось і все обговоримо, а то зараз слухачів багато,   сказала вона, озираючись на своїх рідних.

  — Добре. Зайду до тебе о дев'ятій, часок погуляємо хоч, — відповіла я й пішла готуватися до прогулянки.

  Рівно о дев'ятій я зайшла до Віри в хату, а вона тільки почала збиратися.

  — Сідай, почекаєш на мене, — сказала вона й показала на стілець, що стояв поряд.

  — Ми ж домовлялися, чого ти не зібралася? — трохи роздратовано запитала я.

  — Ой, важко почекати?

  — Не важко, але не терпиться побалакати вже.

  — Кажи, поки ми самі в хаті. Всі надворі, ніхто нас не почує.

  — А чого ти фарбуєшся так сильно? Ми ж тільки на годину домовилися вийти пройтись.

  — Я не можу вийти на вулицю ненафарбованою. На кого я буду схожа? А що як зустріну свого принца, а він запитає, де мої брови. І що я йому скажу? Забула нафарбувати, — пожартувала вона. — Та ні, я краще нафарбуюсь.

  — Слухай, хотіла в тебе спитати. Поки я складала екзамени, ти ж тут уже була?

  — Так, ми приїхали на початку червня. Потім на тиждень на море їздили з батьками. Ось тільки повернулися.

  — А на початку червня Максим уже був тут? — нарешті запитала я.

  — Так, був пару тижнів. Потім він поїхав кудись поступати. Я до пуття не зрозуміла, — відповіла Віра, якось дивно глянувши на мене. — А чого ти питаєш?

  — Як чого? Ти що забула, що ми минулого року з ним зустрічалися? Дивно, що він за цей час не написав мені, і я йому теж. Але ж літо знову тут, скоро приїде Павло до тебе, і ми знову будемо гуляти парами, як минулого року.

  — Не зовсім.

  — Тобто не зовсім? Що ти маєш на увазі?

  — Ну, пари будуть трохи не в тому складі.

  — Що? Тобі Павло вже не подобається?

  — Ні, Павло подобається. Тут інше.

  — А що інше? - наполегливо запитувала я Віру. — Ти що, Максим про мене щось говорив?

  — Ну, не зовсім... Зараз вийдемо на вулицю, поговоримо. Я вже закінчую.

  Вона поклала косметику в сумочку, бризнула туалетною водою й запропонувала мені.

  — Дай, я тебе побризкаю.

  — Та не треба.

  — Ні, треба. Ти повинна пахнути гарно.

  — Добре, бризкай, — неохоче погодилася я. — Хоча запах мені не дуже.

  — Ти що, не розумієш? Це ж найкрутіші парфуми зараз.

  З Вірою іноді краще було погодитись чим сперечатися та доказувати свою думку. Вона завжди знала кому що краще робити, та всім вказувала, що робити постійно. Вона мене побризкала. Ми вийшли з хати. Я почала відверту розмову:

  — Ой, як я вже скучила за Максимом. Як я хочу його побачити, як я хочу, щоб він мене знову поцілував.

  — Я ж тобі казала, що ти закохаєшся в нього.

  — Так, він моє перше кохання. Спочатку я не розуміла цього, але потім все стало на свої місця.

  — А що, ти в нього закохана, і хлопця в місті не було?

  — Коли б мені було романи крутити? Екзамени, музикалка... Не було часу на хлопців.

  — У тебе, крім навчання, нічого не було в голові?

  — Є спогади про Максима. Я весь час думала про те, як ми знову зустрінемось.

  — Ніяк, — пробурмотіла Віра.

  — Що ти маєш на увазі? — моє серце стислося в очікуванні.

  У цей момент мені здавалося, що моє серце зупинилося в очікуванні відповіді, і з'явилося якесь недобре передчуття. Я була дуже збентежена тим, що ж такого могло трапитися.

  — Сядьмо на лавці, — сказала Віра, показуючи рукою на найближчу лавку біля чийогось двору.

  — Та ні, давай вже до всіх підемо. Тут залишилося трішки, пару дворів пройти, і ми з усіма. Бачиш, вони там уже вогнища палять, чого тут сидіти?

  — Посидьмо тут, я хочу попалити, але щоб ніхто не бачив, бо розтриндять, ще діду хтось скаже.

  — Попалити?! — майже викрикнула я. — Віра, ти що, почала палити?

  — Так, почала. У місті навчили, там суцільні нерви, так довелося. — Звісно, не розумію, як так “довелося”, але гаразд, якщо хочеш — пішли на лавку.

  Ми підійшли до лавки. Віра дістала сигарету та почала нервово закурювати. Дим здіймався в повітрі швидкими кільцями, а вона все прискорювалася, затягуючись, ніби намагалася поглинути все своє хвилювання разом із димом.