Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Так чого ти нервуєш? Чого так швидко палиш? Що трапилося? — запитала я, відчуваючи, що за цим димом ховається щось більше.

  — Ти сидиш нормально? — різко перепитала Віра, її голос видавав внутрішнє напруження.

  — Так, та кажи вже швидше, чого тягнеш? — нетерпляче кинула я.

  Віра зробила глибоку затяжку, повільно видихнула й нарешті випалила:

  — Взагалі, так, Максим почав зустрічатися з Іркою.

  Мені здалося, що слова Віри вдарили мене, наче холодний ніж. Мить, коли весь світ зупинився, і залишився лише біль.

  — ЩО?! Ти впевнена? Коли? — ледве знайшла я сили вимовити. Моє серце розривалося на частини.

  — Так, — невпевнено кивнула вона. — Коли тебе не було, він одного вечора підійшов до неї, запропонував провести додому. А по дорозі запропонував зустрічатися, і вона... ну, погодилася.

  — А як же я? — ледве вимовила я, а сльози почали душити мене.

  — Ну, ти розумієш... Вони ж закохані. Ти не будеш заважати їм, правда? Це справжнє кохання… — Віра дивилася на мене зі співчуттям, але її слова не приносили жодної розради.

  — Але ж вона мала, — промовила я крізь сльози, відчуваючи, як реальність розсипається перед моїми очима.

  — Ну не така вже й мала, — зітхнула Віра. — Це ти в нас пізня квітка.

  — Ти що зараз знущаєшся? — вигукнула я, вже не стримуючи обурення.

  — Та ні, ну просто таке життя, іноді так буває, — намагалася заспокоїти мене Віра, але легше від цього не ставало.

  — Так, почекай! — різко обірвала я. — Минулого року він казав, що кохає мене! Що це тоді за ілюзорне “кохання”? Просто красиві слова, нічого більше? Як можна так взяти й перекохати? Сьогодні одну, завтра іншу... Це якась ілюзія. Нескінченна ілюзія кохання. Ти впевнена, що вони кохають одне одного? — з надією запитала я, відчуваючи, як останні ниточки надії вислизають із моїх рук.

  — Так. Вони коли разом, то сидять поряд, мов голуби воркують. Просто коли ти з ним зустрічалася, у вас аж тріски летіли, а в них ідилія, — сказала Віра, дивлячись кудись убік, ніби шукаючи правильні слова.

  Мої сльози вже текли потоком. Я не хотіла вірити, не могла вірити в це. В голові крутилася думка, що Віра бреше, що це просто поганий жарт або що це все лише сон.

  — Ну зрозумій, — продовжувала Віра, кладучи руку мені на плече, — люди сходяться, люди розходяться. Це життя. Інколи так буває...

  — А чому він сам мені про це не сказав? Чому ти мені про це говориш? Невже йому забракло мужності чесно зізнатися? Він що, серло? — я почала закидати Віру запитаннями, намагаючись знайти хоч якесь пояснення.

  — Він злякався, що ти його приб'єш, якщо він тобі таке скаже, — невпевнено відповіла вона.

  — Правильно зробив, що злякався, — сказала я, ковтаючи сльози. Біль наповнював мене зсередини, і я відчувала, що ось-ось зламаюся.

  — Вони попросили мене поговорити з тобою... щоб це було м’якше, — Віра намагалася виправдатися, але її слова звучали порожньо.

  — Він... зрадник і боягуз. Йди від мене. Залиш мене саму, — тихо промовила я, опустивши голову.

  — Ні, я боюся тебе залишати саму. Раптом ти щось собі зробиш.

  — Йди! — я різко повернулася до неї. — Я що, дурна? Через якогось недолугого козла щось собі робити? Мені просто потрібно побути самій. Якщо мене не буде через пів години, тоді приходь за мною. Я без годинника.

  — Гаразд, як хочеш, — тихо погодилася Віра, вагаючись, але зрештою пішла, залишивши мене одну в морі власних думок і болю.

  Я сиділа на лавці, обіймаючи свої коліна. Голову схилила на них і тихо плакала. Було так боляче, але я не розуміла, що з цим робити. “Як він міг, так себе поводити? Минулого року він був таким наполегливим, терпів усе. Я думала, що він мене справді кохає. Я вже планувала наше літо разом, а тепер що? Все зруйновано. Що мені тепер робити? Як поводитися, коли доведеться бачити їх щодня?” В голові крутились ці думки, але поступово вони затихали, і виникла чорна порожнеча. Я сиділа, плакала, а думок більше не було.

  — Привіт. А чому ти плачеш тут і не йдеш до нас? — почувся дитячий голос.

  — А тобі яке діло? — буркнула я, навіть не піднімаючи голови з колін.

  — Не плач, моя королева. Скажи, може, тобі легше стане, — наполегливо продовжував малий, його голос звучав із таким дитячим співчуттям, що мене це трохи здивувало.

  — Та відчепись від мене, я хочу побути сама. Йди, не заважай думати, — відповіла я, але в душі вже не було сил навіть сердитися на нього.

  Проте хлопчик не відійшов. Раптом він ніжно погладив мене по голові, і щось у мені ніби розтануло. Це просте, невинне торкання, наче маленьке тепло, допомогло мені трохи заспокоїтися. Я перестала плакати, відчуваючи в цьому жесті якийсь захист.

  — Малий, запам'ятай на майбутнє, — сказала я, навіть не піднімаючи голови. — Коли в тебе буде дівчина, ніколи їй не бреши. Як би важко не було, завжди кажи правду. Якщо ти зрозумієш, що більше не кохаєш її, будь достатньо сміливим, щоб розлучитися з гідністю.