Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Зрозумів, дякую за пораду, — серйозно відповів він.

  — Ти ще малий, може, зараз це все тобі здається незрозумілим, але з часом ти все усвідомиш, — говорила я, ніби не звертаючи на нього уваги. — І ще, коли будеш з дівчиною, ніколи не користуйся посередниками для спілкування. Вирішуйте проблеми самі, без сторонньої допомоги. І не розкидуйся словами “кохання” направо і наліво. Це слово треба говорити лише тоді, коли впевнений на всі 100%, що вона — твоя жінка.

  — Я зрозумів. А знаєш, ти дуже гарна, справжня королева. Коли виросту, я обов'язково тебе покохаю, — сказав він, із серйозністю, яка не відповідала його віку. Його очі світилися захопленням.

  Я підняла голову, подивилася на нього і легенько усміхнулася:

  — Жінок треба кохати, оберігати, радувати, балувати. І вона тобі віддячить найсильнішими емоціями, які ти коли-небудь відчував. Знайди ту, яку полюбиш, і вона полюбить тебе так само. Як її знайти? Слухай своє серце, коли воно почне калатати, — тихо відповіла я.

  — Я …  — радісно хотів відповісти малий.

  Він ще щось намагався сказати, але мені настільки хотілось побути самій, що я його перебила та злегка прикрикнула на нього:

  — А тепер бігом звідси, дай мені трохи побути самій, — сказала я вже більш м’яко.

  — Леля, ти ще довго? — почула я, як Віра кликала мене здалеку.

  — Йду! — крикнула я їй у відповідь.

  Я підвелася з лавки. Малого вже не було. “Може, це був тільки мій сон?” — подумала я. Але потім згадала, як відчула його дотик до мого волосся. “Ні, це був хтось справжній. Якби не він, я б ще довго плакала”.

  — Я йду, — відповіла я Вірі, підходячи до неї. — В мене немає настрою з вами сидіти, піду додому. Я настільки виснажилася своїми сльозами, що хочеться просто спати.

  Наступний тиждень я не виходила з дому. У мене не було настрою з кимось спілкуватися, і особливо боляче було бачити їх вдвох, як вони воркують. Брат розповідав мені, чим усі займаються вечорами, тому я була в курсі всіх подій.

  Одного разу бабуся, сидячи на лавці в затінку яблунь, задумливо поглянула на мене поверх окулярів. В її очах світилася м'яка мудрість, яку вона завжди зберігала для особливих моментів.

  — Чого це ти вечорами вдома сидиш, не гуляєш з усіма? Тебе що, хтось образив? — запитала вона у мене.

  — Ні, не образив. Все добре, — відповіла я, сподіваючись уникнути розмови, але відчувала, що бабусю так легко не переконаєш.

  — Та ні, щось не так із тобою, — тихо, але наполегливо мовила вона. — Розкажи мені, може, я щось підкажу тобі.

  Я зітхнула, відчуваючи, як всередині піднімається гіркота. Бабуся завжди вміла дістатися до самого серця.

  — Та ну, все гаразд, — почала я, намагаючись усміхнутися, — окрім того, що жениха немає. Той хлопець, що подобається, почав зустрічатися з іншою, поки мене не було.

  — Так а ти чого сумна? — перепитала бабуся з доброзичливим, але наполегливим тоном.

  — Та я ж тобі кажу, — знову повторила я, намагаючись приховати свої емоції, — хлопець з іншою.

  Бабуся тихо засміялася, ніби чула щось знайоме і навіть дещо кумедне в моїх словах. Вона підвела очі до неба, задумалася на мить, а потім, повернувшись до мене, сказала:

  — Леля, ти зрозумій одне. Жоден хлопець не має права впливати на те, як ти себе почуваєш і що робиш у житті. Будь щаслива сама по собі, незалежно від того, є в тебе хлопець чи ні. Живи своїм життям, своїми інтересами. Не забувай про них заради когось. Ніколи не шукай хлопців навіжено. Щастя всередині тебе, і якщо ти будеш жити повноцінно для себе, ти й не помітиш, як з’явиться той, хто покохає тебе за те, ким ти є. І він залишиться з тобою назавжди, незалежно від обставин. Розумієш, що я кажу?

  Її слова наче вітром розвіяли хмари над моєю душею, але відчуття все ще залишалися заплутаними.

  — Ні, не зовсім, — чесно зізналася я. — А як бути, якщо тобі здається, що ти кохаєш хлопця, а він з іншою?

  — Ось ти правильно сказала — здається, — наголосила бабуся, м'яко усміхаючись. — Твій хлопець буде з тобою, а якщо він не твій — просто відпусти. Побажай їм щастя, і далі живи своїм життям. Зрозуміла?

  — Ну... майже, — відповіла я, відчуваючи, що ще трохи вагаюсь.

  Бабуся погладила мене по руці й лагідно сказала:

  — Так що не сумуй. Виходь на вулицю, не зачиняй себе в чотирьох стінах. Життя занадто коротке, щоб його витрачати на журбу через когось.

  Я кивнула, хоча в голові все ще крутилися безліч думок. Пішла до саду, де вітер ласкаво грався гілками дерев, і світ здавався таким самим, як і вчора, хоча всередині мене він почав трохи змінюватися.

  — Майже зрозуміла... Піду почитаю, — прошепотіла я сама собі, заходячи в затінок яблунь, де на мене чекала ще одна книга, але тепер зі світлом нової мудрості від бабусі.

  Через декілька днів до мене в сад під час читання прийшла Віра та почала розмову. Вона, як завжди, з'явилася зненацька, намагаючись збити мене зі шляху моїх думок.

  — Привіт! — сказала вона, кидаючи на мене швидкий погляд.