Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Привіт! — відповіла я, не надто відриваючись від книги.

  — Досить тобі страждати, він цього не вартий. Він козел! — прямо і жорстко промовила вона, ніби хотіла витягнути мене з туманного стану розчарування.

  Я підняла погляд на неї, не вірячи своїм вухам.

  — А чого це ти раптом так про нього кажеш? Він же з твоєю сестрою зустрічається, — запитала я, дивуючись такій різкій зміні настрою.

  — То для неї він хороший, а не для тебе. Тим паче їй він не потрібен. Вона собі в місті знайде нормального. Це вона з ним так, від нудьги, щоб не було сумно, — відмахнулася Віра, мовби це було щось несерйозне.

  — А що це за ігри у вас? А мені що з цим робити? Вам зовсім на мене начхати? — різко відповіла я, відчуваючи, як хвилі обурення піднімаються в душі. Як так можна було гратися з почуттями? Як можна створювати такі ілюзії кохання?

  Віра зітхнула й кинула задумливий погляд на мене.

  — Тобі час дорослішати, — сказала вона. — Знаєш, як кажуть: “На круте дерево — крутий клин”. Ось і ти собі знайди хлопця крутішого, щоб Максим лікті кусав.

  — Ти знущаєшся? — я подивилася на неї з недовірою. — Де я його знайду? Він що, під березою вилізе? Ми ж нікуди не їздимо, а тут все ті ж самі.

  Віра посміхнулася хитрою посмішкою.

  — Поглянь на Данила, тільки не довго, а то і його якась малолітка підчепить.

  — Не хочу. Він мене не цікавить як хлопець, — відкинула я її пропозицію.

  — Так, час дорослішати, — наполягала вона. — Я знаю, що робити. Є один варіант, який полегшить твої страждання. Заходь сьогодні до мене о дев'ятій, сходимо в одне місце, а потім підемо гуляти з усіма. Я тобі дещо розповім.

  — Я не хочу, там буде Максим з Іркою, — заперечила я, скривившись від самої думки.

  — Забий на них. Перше кохання завжди таке. Ти що, тепер за ним до самої пенсії страждати будеш? — запитала вона, сподіваючись, що мене “попустить”.

  — Так, до пенсії! — різко відповіла я. — Минулого року я ледь змусила себе в нього закохатися. Потім весь рік чекала на нашу зустріч, потім мріяла, як вона буде чудова. І що? Приїхала, а тут таке. Треба було залишатися в місті. Було б краще всім. Як мені тепер поводитися з ним, з Іркою? Щоб хоч когось з них не прибити.

  Віра знову посміхнулася.

  — Забий вже на них. Заходь до мене ввечері. Я Павлу скажу, щоб не приходив до мене, сама до них прийду, а то буде нас відволікати від розмови.

  Я зітхнула і, зрештою, погодилася.

  — Ну гаразд, дійсно треба розвіятися, а то ще мохом поросту, — пожартувала я, намагаючись відчути хоч трохи легкості в цій ситуації.

  — Ось і правильно, — кивнула Віра. —  Дивись, все скоро зміниться.

  Ввечері я зайшла до Віри. Вона, на диво, вже була зібрана. Коли побачила мене, підійшла й сказала:

  — Пішли, — і повернулася йти в бік саду. — Поки нас не завернули назад.

  У кінці саду стояли ящики, і коли ми до них підійшли, вона почала їх піднімати.

  — А що ти робиш? — здивовано запитала я.

  — Дивись, що в мене є! — відповіла вона, дістаючи пляшку домашнього вина.

  — Звідки це в тебе? — ще більше здивувалася я.

  — Місця треба знати, — пожартувала вона.

  — А що ти збираєшся з нею робити?

  — Не я, а ми, — відповіла вона, простягаючи мені пляшку.

  — Я ж не п'ю, ти що забула? — обурилася я.

  — Треба, треба вчитися. Час дорослішати.

  — А з чого ми будемо пити? У тебе тут і чашки заховані? — продовжувала запитувати я, відчуваючи неминучість цієї події.

  — Як з чого? З пляшки, звісно.

  — Ні, я не хочу з пляшки.

 — Ну, давай тоді спробуємо з кришечки. Кажуть, так більше вставляє. Будемо такі веселі. Ось насміємось з усіх.

  — Ага, або вони з нас, хто ж знає, як воно піде, — зітхнула я.

  — Давай вже пробувати, — сказала вона, відкриваючи пляшку й наливаючи в кришку.

  Першу кришечку вина вона випила. Я навіть не помітила, чи сподобалося їй.

  — Ну гаразд, давай і я спробую, а то ти від мене не відстанеш.

  Вона налила ще в кришечку вина та простягнула мені. Я випила, але нічого не зрозуміла. Воно було таке солодке, як компот.

  — А це дійсно вино? — запитала я.

  — Так, вино. Як воно тобі?

  — Та як? Як компот. Щось я не зрозуміла його приколу.

  — Доп'ємо до кінця — зрозумієш, — сказала вона й усміхнулася.

  Ми сиділи в саду на ящиках і пили з кришечки вино. Десь до середини пляшки було зовсім незрозуміло — чи то компот, чи то вино.

  — Щось не пойму, це що, компот? Воно мене не бере.