Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Підведись і пройдись, — порадила Віра. — Тоді й побачимо, вставило тебе чи ні.

  Я підвелася. Хотіла йти, аж раптом захиталася. Ледве встигла притриматися рукою за дерево, що стояло поруч.

 — Ох, мабуть, вставило.

  — Годі, сідай, доп'ємо. Бо куди це все подінемо?

  Якось ми подужали ту пляшку. Посиділи п'ять хвилин, щоб зібратися з думками. Встали й пішли гуляти. “Пішли” — це сильно сказано, ми попливли, підтримуючи одна одну. Про що розмовляли в той момент — хтозна. Дорогою до клубу зустріли Данила.

  — Привіт, дівки!

  Ми стояли, дивилися на нього й тільки кивнули у відповідь.

  — Ой, а що з вами таке?

 — Та нічого, вина трішки випили, скуштували так би мовити, — ледь промовила Віра, бо слова ставали невиразними — язик заплітався.

  — Трішки? Це скільки, що вас так пробрало?

  — Пля-шку… од-ну, — ледь вимовила я.

  — Ого! Може, вам краще додому? Як ви гуляти будете в такому стані?

  — Ве-се-ло, — промовила Віра.

  Ми стояли, хитаючись, намагаючись підтримати розмову.

   — Ладно, давайте я вас проведу хоча б до клубу, а то зайдете ще хтозна-куди. Дивіться, як вас хитає.

  Він взяв нас обох під руки й повів до клубу…

  Я лежу, не можу розплющити очі. Шалено болить голова. “Боже, що зі мною трапилось, чому так усе неймовірно болить?” — подумала я. Не розплющуючи очей, я почала рукою намацувати речі навколо себе. “О, щось м'яке, такого ковдри я не пам'ятаю у нас, чи, може, бабуся мене новим накрила... не могла ж я його звідкись притягти. О Боже, а це ще хто?”. Я намацала когось поруч. Від такої знахідки очі розплющилися автоматично. Перед очима — стіна, якась знайома, але не моя. Я повернулася в бік “знахідки”. Поруч лежала Віра, дивлячись на мене. В наших очах було повне нерозуміння того, що відбувається. Ми були одягнені в те, в чому вчора виходили гуляти, лежали в її кімнаті, від нас страшенно несло перегаром, боліла голова. Питань поки що було більше, ніж відповідей. Ми мовчки намагалися згадати, що відбувалося вчора.

  — А де мої брови? Глянь, — перше, що запитала Віра.

  — Тебе що, крім твоїх брів більше нічого не цікавить?

  — Де мої брови?

  — Пішли погуляли самі, — пожартувала я. — Ти краще скажи, чого це ми тут удвох спимо одягнені. Ти щось пам'ятаєш?

  — Так, трохи... Ой, може, помовчимо, бо так голова болить, жах просто.

  — Ну давай помовчимо. Але що ж усе-таки з нами сталося вчора? Ладно, давай ще поспимо трохи, може, голова пройде, — сказала я й знову відключилася.

  Через деякий час ми вже прокинулися. Голова не переставала боліти. І чим більше я намагалася напружити пам'ять, щоб згадати, що було вчора, тим сильніше вона боліла. Єдиним порятунком у той момент став домашній квас. Він для нас став справжнім ковтком свіжого повітря.

  — Віро, що ти останнє пам'ятаєш із вчорашнього вечора?

  — Ми прийшли до клубу, там палили вогнище, були всі наші й ще двоє хлопців на мотоциклі, перший раз їх бачила.

  — Ото сміху буде! Женихи приїхали, а дівки п'яні, — я аж засміялася. — Ти багато пам'ятаєш, а я менше.

  — А що ти пам'ятаєш? — запитала вона.

  — Як ми вийшли на вулицю, зустріли Данила, він нас почав проводити до клубу. Далі — прірва, і ось ранок.

  — Да, не густо. Ну ладно, ввечері спитаємо, що ми робили, у наших.

  — Добре, я, мабуть, піду додому, треба себе до ладу привести.

  Я вийшла від Віри й попрямувала додому. Питань у мене було дуже багато, а відповідей, на жаль, мало.

  Після обіду я стояла за двором, виглядаючи, чи не привезе поштарка листи, бо бабуся чекала від когось листа. Повз наше подвір'я проходив Данило.

  — Леля, привіт! О, ти ще нормально виглядаєш після вчорашнього.

  — Привіт! Не кричи, будь ласка. Підійди ближче, треба тебе щось спитати, тільки тихо, щоб ніхто не почув.

  Він підійшов до мене ближче.

  — Що ти хотіла спитати?

  — Ти ж учора нас проводив до клубу?

  — Так, проводив. Скоріше сказати — тягнув.

  — Добре, це зрозуміло, що ми були не дуже адекватні. А ти можеш розповісти, що ми там робили?

  — А що таке? Перебрали, що не пам'ятаєте? Ох, дівки, такі кумедні.

  — Та не знущайся, розповідай.

  — Добре, але трохи пізніше, зараз я дуже зайнятий.

  — А коли пізніше? — запитала я, бо дуже хотілося дізнатися правду про ту божевільну ніч.

  — Давай ввечері зайду десь о десятій, підемо до клубу, заодно й побалакаємо.

  — Ого, а чого так пізно? Гуляти мені залишиться лише година.

  — Ну раніше не можу вийти, мене роботою завалили, можу не встигнути.