Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Наступного вечора несподіванки продовжувалися. Ми, як зазвичай, зібралися біля клубу. Сьогодні вирішили розпалити вогнище й посмажити хліб із салом. Нам всім дуже подобалася хрустка скоринка з запахом диму, що з’являється від вогню. Ми сиділи, розводили вогонь, і Максима ще не було. Нарешті, хвилин через 30, він приперся. Підійшов до мене й сказав:

  — Привіт, Лелю, закрий очі.

 — Привіт. Навіщо? Як я буду бачити, як смажити хліб із заплющеними очима? — саркастично відповіла я.

  — Закрий на хвилинку, я тебе дуже прошу, — наполягав він.

  — Не хочу, відстань від мене.

  — Леля, тобі що, важко? Заплющ очі, — втрутилася Віра.

  — Ну ладно, вважайте, що вмовили.

  Я заплющила очі. Максим взяв мою руку, притягнув її до себе. Дістав із кишені кільце й одягнув мені на палець. Усі, хто був поряд, ахнули від подиву.

  — Все, можеш розплющувати очі, — сказав Максим.

  Я відкрила очі, подивилася на руку й на кілька хвилин застигла, не очікуючи такого подарунка. Коли прийшла до тями, почала, як завжди, зі свого сарказму:

  — Що це таке? — запитала я, піднімаючи палець із кільцем ближче до обличчя Максима.

  — Це кільце. Я подарував його тобі.

  — За що?

  — А що, не можна подарувати просто так?

  — Просто так навіть мухи… ну ти в курсі, що.

  — Леля, досить знущатись з хлопця, — втрутився Павло.

 — Пашо, йди займайся своїми дорослими справами з Вірою, не заважай нам спілкуватися, — відрізала я, продовжуючи.

  — Максиме, а де ти його взяв?

  — Знайшов.

  — ЩО??? — вибухнула я від обурення. — У сенсі “знайшов”? Ти хочеш сказати, що подарував мені чуже кільце?

  — Знайшов. Я катався на велосипеді й за селом побачив на дорозі кільце. Підняв його, воно сподобалося. Вирішив тебе порадувати, здивувати, подарувати кільце.

  — Ти вирішив не порадувати, а вибісити мене навпаки! Як це взагалі тобі в голову прийшло? Подарувати мені чуже кільце — це абсурд!

  — Чого це чуже? Я його знайшов, значить воно моє. І що хочу, те й роблю. Ось захотів подарувати тобі — я й подарував.

  Я була дуже розлючена. Зняла кільце й жбурнула його в Максима, починаючи кричати:

  — Ти чуєш?! Ніколи, ніколи мені не даруй таких дурнуватих подарунків! Ти взагалі не розумієш, як дарувати, чи що?! Якщо ти мені щось подаруєш ще раз, я битиму тебе ним по голові, поки до тебе не дійде!

  — Леля, заспокойся, чого ти так розлютилася? Він же хотів якнайкраще, — втрутилася Віра.

  — А ти взагалі не втручайся в моє життя! Вічно така розумна, аж нудить! І ви всі чого замовкли? Шоу хотіли? Ось вам шоу! Усі якісь недолугі. Та пішли ви всі в дупу!

  Я розвернулася й різко пішла від вогнища, залишивши їх там у повній тиші, під поглядами, сповненими здивування та нерозуміння.

  Я, розлючена, відійшла від компанії, сіла на траву під березою й почала плакати наодинці. “Чому? Чому він мене не цінує? Чому дарує мені якісь незрозумілі речі?” Мене дуже образило те, що він подарував мені знайдене кільце. Невже я не заслуговую на щось особливе, на щось, що мені дійсно купили з думкою про мене? Я сиділа в самоті й плакала. Можливо, в той момент я хотіла, щоб Максим підійшов, заспокоїв мене, обійняв, попросив вибачення... Але замість нього підійшов сусідський хлопець років десяти. Тихенько, соромлячись, він сказав:

  — Не плач, чому ти плачеш?

  — Ти взагалі бачив, що сталося? Невже так можна зі мною? Ой, кому я це кажу, ти ж ще замалий, щоб щось зрозуміти.

  — Я подарую тобі справжнє, моя королева, — сказав він з дивовижною серйозністю. — Я одружуся з тобою, коли виросту.

  — Відстань від мене, чапай звідси. І без тебе тошно, — я втомлено змахнула рукою, не маючи сил навіть розсердитися.

  — Ну, не плач, заспокойся, будь ласка, — тихо, але наполегливо сказав він. Хлопець крадькома підійшов ближче й невпевнено провів рукою по моєму волоссю, ніби намагаючись мене заспокоїти.

  — Та йди ти вже додому. За тобою ще горщик плаче. Дай дорослим самим розібратися.

  Хлопець слухняно розвернувся й пішов грати з іншими дітьми. Я ще довго сиділа під тим деревом, плачучи. Чекала, що, можливо, Максим підійде, запитає, куди я поділася. Але ні. Він навіть не поцікавився ні в кого, де я. “Мабуть, йому байдуже,” — з цією думкою я підвелася, витерла сльози й пішла додому сама, відчуваючи, як остаточно зневірилася в будь-яких стосунках.

  ***

  Почувся гуркіт машини у дворі. Це мене повернуло в реальність від моїх солодких спогадів минулого літа. “Це ще хто приперся?” — подумала я і пішла подивитися, хто там приїхав. То була Віра та її сестра. Я так хотіла підбігти до них, привітатися якнайшвидше, але щось мене зупинило. Я стояла в саду, спостерігаючи, як вони розвантажують речі з машини разом із батьками. “Ладно, ввечері до них зайду, спитаю, чи будуть вони гуляти” — подумала я та продовжила читати.