Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Ох, я в шоці! — Віра покрутила головою. — Як таке може бути? Ти ж не маленька дівчинка! Тобі треба терміново з цим щось робити. А що Павло скаже?

  — А він тут до чого? — здивувалася я, вже заплутавшись у її логіці.

  — Ну, може, він знає когось, хто тебе навчить. Або сам навчить, як треба цілуватись, — сказала Віра з таким виглядом, ніби це було найкраще рішення.

  — Фу, Віро, відчепись від мене з цим! — відразливо відповіла я, згадуючи вчорашній неприємний досвід.

  — Ну як знаєш, — відповіла Віра з роздратуванням. — Але ж у твоєму віці всі вже вміють. Соромно, що ти досі не вмієш.

  — Досить мене повчати! — я втратила терпіння. — Я не була зайнята цими дурницями, в мене інші справи. І взагалі, всьому свій час!

  — Так, а що ти скажеш Максиму, коли він повернеться? — Віра продовжувала наполягати.

  — Не знаю... Я про це не думала, — зізналася я. — Він мене взагалі не дуже цікавить.

  — Ти що, дурна?! — вигукнула Віра. — Ти зовсім не розумієш, як це працює? Ти повинна образитися, щоб він тобі щось подарував чи почав бігати за тобою ще більше!

  — А як я можу ображатись, якщо мені байдуже? — щиро не розуміла я.

  — Ти хочеш навчитися цілуватися? — Віра подивилася на мене викликаючи.

  — Ну... так, — відповіла я коротко.

  — Тоді слухай: удай, що образилася. І подивишся, як він почне за тобою бігати. Це працює, повір мені.

  — Ну добре, спробую, — погодилась я, але з сумнівом.

  — Не переймайся, навчишся, — Віра підморгнула мені, кладучи руку на плече.

  — Вірка! Ти де поділась! Я тебе шукаю по всьому двору! — кричав її дід на всю вулицю. — Арбальтесь карболи, до роботи, до роботи, обліпляйтесь! Пардол, Пардол!

  — Діду, не ори, йду! — кричала Віра у відповідь — Зараз йду, заспокойся.

  Вона пішла, а я залишилася в саду. Дивна суміш емоцій захопила мене — від неспокою через Максима до роздратування через Віру. Я знову взяла до рук книгу, сподіваючись хоч трохи відволіктися.

  Наступні декілька днів я не виходила з дому ввечері. Мені було нудно, бо Максима не було, Віра з Павлом вечорами зависали разом, і їм було явно не до мене. З іншими було не так весело, тому я вирішила зробити паузу.

  Через пару днів я знову вийшла на вулицю. Особливо наряджатися не було настрою, до того ж Максима не було, а інші мене не цікавили. Я дозволила собі вийти в чому доведеться. Ми всі сиділи на лавці біля клубу і грали в карти. Спілкування з однолітками трохи відволікло мене від думок про Максима.

  — Привіт всім! — раптом почула я знайомий голос у себе за спиною.

  Я не очікувала його приходу, але моє серце раптово почало битися швидше. “Може, нарешті, щось романтичне?” — подумала я.

  — Привіт, привіт! О, хто це до нас завітав! — весело і злегка глузливо сказала Віра.

  — Здрасьтє, пропажа знайшлася, а ми шукали, — буркнула я, кидаючи на нього вбивчий погляд.

  Максим виглядав трохи розгубленим, наче не знав, що сказати. У світлі тьмяного ліхтаря й мерехтливого вогнища його постать здавалась напруженою, а обличчя було злегка освітлене, підкреслюючи його внутрішню невпевненість. Я помітила, як його шкірою пробігли мурахи, наче від мого погляду.

  — Ой, це тобі, — нарешті знайшовся він, витягуючи з-за пазухи три троянди й простягаючи їх мені. У темряві квіти здавалися майже чорними.

  — Мені? Навіщо? За що? — запитала я, намагаючись не показати, як його крок мене здивував.

  — Мені просто захотілося подарувати тобі квіти... Я сумував за тобою, — тихо, але впевнено відповів Максим, його голос змішався з шурхотом листя під легким нічним вітерцем.

  — О, напевно, у сусідів на клумбі спер? — насміхалась я, ховаючи справжні емоції за сарказмом.

  — Ні, це з нашого саду... Візьми, вони для тебе, — наполягав він, але його спокій і терпіння тільки підливали олії в мою внутрішню напругу.

  — Теж мені... хоча б поцілував при зустрічі чи що, — додала я, продовжуючи грати свою роль, хоча підсвідомо відчувала, що йду надто далеко.

  Максим наблизився, його обличчя було майже в тіні, лише слабке світло від вогню освіжало контури. Він нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, але я різко відштовхнула його.

  — За те, що поїхав, не сказавши ані слова, і я, як дурепа, чекала тебе весь цей час? Може, краще б ти взагалі не повертався! — у моєму голосі було більше обурення, ніж я планувала.

  Максим роздратовано втупив у мене троянди, розвернувся і пішов убік, щоб покурити. Я спостерігала за його силуетом, освітленим лише слабким світлом ліхтаря. Мої почуття були змішані — чи то я раділа через те, що він приніс мені квіти, чи то задоволення від того, що довела його до сказу.

  “Може, стосунки й існують для того, щоб випробовувати терпіння одне одного?” — на мить подумала я, але вже було пізно щось змінювати. Павло піднявся і підійшов до розлюченого Максима. Мій настрій був зіпсований, я віддала квіти Вірі й вирішила піти додому.