Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

- Це було вчора. А сьогодні ти змінився. Наче тебе підмінили! Як тільки ми дісталися цієї діри – ти став іншим.

- Софіє, не треба забивати свою милу голівку непотрібними думками. А то від них ти стаєш дратівливою, а дратівливість робить тебе непривабливою. Дивись, бо ти мені перестанеш подобатися.

- Мені здається, я тобі вже перестала подобатися, любий. Ти навіть не дивишся мені в очі після оргії й під час неї теж.

- Лялечко, що ти хочеш від мене? – спитав роздратованим голосом герцог, глянувши у вічі співрозмовниці. – Згорати від любові до тебе – я тобі ніколи не обіцяв. І тебе це завжди влаштовувало. Що ж сталося зараз? Яка муха тебе вкусила, люба моя маркіза Ботем?

- Та я і не вимагаю від тебе кохання, дорогий герцог Ештон. Все, що мені треба від тебе, так це пристрасть, нестримна, дика і ненаситна! Я хочу, щоб ти мене бажав дико, пристрасно та нестримно!

- Дорога, але ж ти розумна доросла жінка, і повинна розуміти, що всяка пристрасть рано чи пізно стихає. Схоже, мій інтерес до тебе – теж!

- Бабій! - кинула злісно жінка, надувши від образи свої чарівні губи.

- Чоловіки такі тварини, що їм мало однієї сучки! Нам треба розмаїття, люба, розумієш. Ми з тобою і так надто довго підтримуємо зносини. Мені здається, настав час поміняти партнерів.

- Ти хочеш, щоб я змінилася зовні, так? – Маркізу поранила правдивість та чесність, з якою розмовляв із нею чоловік. В очах з'явилися сльози, але на щастя він їх навіть не помітив, бо надто був зайнятий спостереженням природи за вікном. - Хочеш, щоб я перефарбувала волосся у цей чортовий рудий колір?! – Раптом спитала жінка, навіть не чекаючи цього від себе. Це питання змусило Річарда подивитись їй у вічі. - Тоді буде тобі це! - випалила вона на одному подиху.

- Подивимося, наскільки тобі буде до лиця полум'яне волосся, - відповів норовливо герцог, змірявши жінку своїм пихатим поглядом, ніби уявляючи її в цьому образі. – Можливо, тобі вдасться зберегти мій інтерес до тебе та ще більше його посилити. Мою уяву ти вже підігріла – тож справа за малим. Знайти фарбу – і стати полум'яною!

- Ти ще б сказав племінною кобилою, любий! – єхидно і з усмішкою кинула маркіза.

- Такого я б тобі точно не сказав, лялечко. Мені від тебе не потрібні бастарди.

- А хто говорить про бастардів, любий. Я мала на увазі законних спадкоємців.

- Мила, законні спадкоємці бувають лише в тому випадку, якщо чоловік і жінка перебувають у шлюбі. А ми, здається, з тобою не чоловік та дружина. І ніколи ними не станемо, люба!

Помітивши образу і біль у жіночих очах, Річард зрозумів, що мав рацію у своєму судженні.

- Невже ти настільки наївна, що розраховувала колись стати герцогинею Ештон?

- Але ж ти не одружений і тобі потрібний законний спадкоємець, - мовила Софія, нарешті підібравши потрібні слова.

- У мене вже є спадкоємець. Мій син – Джон! Ти про нього забула, чи що?

- Ніякий він тобі не спадкоємець, любий! - закивала пальчиком маркіза Ботем перед очима чоловіка. - Він твій бастард! Нехай ти його і визнав законним сином, але для снобів цього вищого суспільства твій Джонні завжди залишиться твоєю позашлюбною дитиною, бастардом. Виродком!

- Не смій його так називати, сучко! - заревів Річард після жорстоких слів коханки, вдаривши її по обличчю. - Він анітрохи не нижче від тебе за становищем та походженням.

Маркіза Ботем не чекала ляпаса від герцога Ештона, тому що він мав славу в суспільстві, як дуже вихований чоловік, що вміє приборкати свою лють і дикість, хоча і виглядав дуже лютим і жорстоким. Щока жінки відразу занила і стала свербіти, настільки був сильним удар її коханця. Вона була впевнена, що за пів години на цьому місці з'явиться червона мітка з розміром у чоловічу долоню. Доведеться їй маскувати сліди ляпаса пудрою не менш як тиждень. Хоча від кого їй тут його ховати? Тут немає нікого крім слуг і диких горян, які населяють цю шотландську глухомань. А що їй до них? Вони їй не рівня! Нехай собі плескають язиками, якщо нема чим більше зайнятися.

- Скажи, що він ще вищий від мене за становищем! - мовила Софія зверхньо, взявши себе в руки й піднявши високо голову, показуючи, як мало зачепив її ляпас. - А я тобі скажу, що твій бастард вище від мене за становищем, як всяка шваль, що населяє нетрі Лондона.

- Маркіза Ботем, я вас попереджаю! Ще одне таке слово на адресу мого сина, і я за себе не ручаюся!

- Річі, любий, заспокойся, - сказала жінка невимушено, показуючи, як мало її лякали його лють і злоба. - Подивися правді в очі. Ти не зможеш усім давати ляпаси чи бити морди, якщо хтось не так подивиться на твого синочка. Правду ти не зможеш приховати. Тобі не вдасться всім заткнути роти. Так, можливо, Джон і стане герцогом Ештоном після твоєї смерті, однак він стане ізгоєм у суспільстві. Кожен, кому буде не ліньки, потішатиметься над ним, якщо не прямо в очі, то за його спиною – так точно. Він уславиться в суспільстві, як бастард Ештона. Можливо, до нього й звертатимуться “мілорд” й “ваша світлість” та запрошуватимуть на звані вечері та бали, як шановного герцога Ештона, проте він ніколи не стане їм рівним. Жінка, яка дала йому життя – була простолюдинкою, танцівницею театру, тому він для всіх назавжди залишиться виродком із низів та ізгоєм.