Читати книгу - "Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава"

Ранок ніжними промінчиками сонця, що застрибнули в кімнату через вікно, залоскотав моє обличчя, і я нелегко прокинулась. Одна ніч не змогла розвіяти мої страхи про відьму, та й навряд чи я зможу коли-небудь забути про це. Хіба що перестану хвилюватися, але лише тоді, коли повернуся у свій рідний світ.

Я одягла жовту легку сукню, сережки з маленькими мереживними сердечками і тоненький золотий ланцюжок з таким самим кулоном, а волосся розпустила чорними розчесаними кудрями й прикрасила золотою шпилькою з-заду.

Пройшовши через раму, я побачила, що Джульєна на дивані не було. Проте не встигла я й вийти з кімнати, як хтось постукав у двері.

– Увійдіть, – голосно промовила я. Це був Джульєн в ошатному коричневому блискучому костюмі з чорним галстуком і такими ж лакованими туфлями.

– Доброго ранку, принцесо Діано, – вклонився хлопець.

– Добрий. Ти ж знаєш, що я не принцеса, чому продовжуєш мене так називати? - трохи обурилась я.

– Для мене ти завжди будеш принцесою, – він загадково усміхнувся.

– А чому ти так офіційно одягнений?

– Сьогодні я збирався відвідати короля Ютен-Дора, твого прийомного таточка, і розповісти йому про все, що відбувається. Зараз він тебе точно не запроторить до в'язниці, а навпаки, може допомогти захистити тебе. Але пам'ятай, – Джульєн підійшов до мене ближче і підтягнув до себе за талію, – найкраще захистити тебе можу тільки я, – чарівник нагнувся до мене ще ближче. Повітря забилося у грудях, на щоках розлився червонястий рум'янець, мозок кричав, щоб я відсунулася від хлопця, відштовхнула його по далі від себе, але тіло не слухалось. Наші очі прикрилися, а вуста трепетно торкнулись. Цього разу я відчула впевненість і рішучість Джульєна. Але чи, справді, він кохає мене? Він же нічогісінько не говорив! Чи поцілунок – це і є зізнання? Ох, чому ж кохання таке важке і незрозуміле? Як мені второпати, чи подобаюсь я йому, чи ні?.. Шкода, що в цьому світі в мене немає суперсили – читати думки.

– Хочеш, підемо разом до королівського палацу? – насилу відірвавшись від моїх губ, запитав Джульєн.

– Так, – промимрила я і трохи відсторонилась від нього.

– Ходімо, на столі вже чекає сніданок, – чарівник-дракон взяв мене за руку і повів у коридор.

Навіщо ж йому тягти мене за руку?! Що, як Зорян побачить це?! Як мені потім все пояснювати йому? Але щойно Джульєн відчинив двері їдальні, відразу ж відпустив мою руку. Він по-джентльменськи відсунув для мене стілець і сів поруч.

– Добрий ранок, Діано! – промовив Зорян.

– Добрий! – відповіла я.

– Джульєне, ти спав цю ніч у кімнаті Діани, щоб захистити її, якщо знову з'явиться трьохсотклята відьма. А як же я? Чому ти мене не захищаєш? – обурився Зорян. – Що за дискримінація?

– Справа у тому, що, можливо, вона навіть і не здогадується, що ти тут. А, окрім того, хіба ти проти, щоб Діана була у безпеці? – очі Джульєна зблиснули хитрістю. – А ще мій маєток захищений найсильнішими закляттям, тому, якщо щось станеться, я відразу ж відчую неладне і зможу захистити будь-кого з вас, де б я не був. Лише перестраховуюсь. Моя кімната знаходиться далеко від ваших, а відьма може перекрити прохід чи навіть телепортацію. Краще не ризикувати.

– Добре, – коротко відрізав Зорян, але я відразу зрозуміла, що він більше не ображається. Дійсно, за мить він знову заговорив: – Діано, ти будеш йти на гостини до королівського палацу сьогодні?

– Так.

– Візьміть мене з собою, прошу! Принцеса Ешлі наказала мені у магічному листі, щоб я, безумовно, прийшов.

– Ви обмінюєтеся листами магічною поштою? – запитав чарівник-дракон.

– Звісно.

– Магічною поштою користуються лише дуже близькі чарівники. Дивно, що принцеса Ешлі дозволила тобі писати їй.

– А ділові папери, – запитала я, – не пересилаються поштою?

- Ні, вони розглядаються лише на око в письмовому вигляді. А Магічна пошта – голосова. Що, як хто-небудь підслухає повідомлення у листі? Це заборонено, – промовив Джульєн.

– Зрозуміло, – відповіла я.

Решта смачного сніданку минула без розмов.

Потім чарівник-дракон прибрав зі столу, звісно, за допомогою магії. Ми всі встали в коло, Джульєн взяв мене за руку, а Зоряна за рукав світло-блакитної сорочки.

– Заплющте очі на хвилинку, – сказав юнак, і ми з Зоряном слухняно виконали його наказ. – Тепер розплющуйте.

Ми опинилися серед просторої зали, її стеля, підперта кількома широкими високими білими колонами, була у формі високого купола, прикрашеного кольоровими напів прозорими фресками, а на стінах висіло багато картин, рамки яких були оздоблені смарагдами, сапфірами, рубінами і бурштином. На підлозі плитка утворювала якийсь перламутрово-мигдалевий візерунок.

За мить, десь у глибині кімнати відчинилися двері і почулися кроки. Ми всі різко обернулися і побачили королівську сім'ю. Коли вони підійшли ближче ми всі граційно і шанобливо вклонились.

– Ласкаво просимо вас до королівського палацу і дуже раді з вами знову зустрітися, – промовив король.

– Дякуємо, це для нас честь, – відповів Джульєн.

– Діано! Ти теж тут! Яке щастя, що з тобою все гаразд! – Джессі кинулася до мене і взяла за руки. – О боже! Яка в тебе страшна рана на шиї! Давай, я полікую її, не залишиться ні сліду, – дівчина заплющила очі, простягнула праву руку і легенько торкнулась нею моєї рани. Дивне тепло від її дотику розтеклося по моїй шиї, а за мить принцеса сказала: – Готово. Ні сліду, як і обіцяла.

– О, дякую! – сказала я.

– Це моя сестра, – Джессі показала на мою близнючку королівської крові.

– Вітаю! Я Ешлі.

– Діана, рада познайомитися, – відповіла я, і ми обоє синхронно вклонились.

– Чому ми такі схожі… Аж до ідентичності? – запитала старша принцеса оглянувши мене з голови до ніг.

– Прошу вибачення, але я й сама не знаю, як так сталось.

– Тоді, чому ти відразу не розповіла усім, що ти не принцеса? Що як у тебе є наміри вбити короля? Або ще що-небудь гірше? Чи ти здумала вийти заміж за принца і пішла на такі серйозні чари?!