Читати книгу - "Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава"

– Сестро, я ж тобі вже все розповідала про Діану. Вона не хоче зашкодити нам і сама ж не знає, як і чому тут опинилась, – заспокоювала Джессі принцесу.

– Гаразд, гаразд… – насилу вгамувалася справжня Ешлі. Я й не думала, що вона така запальна… Взагалі, мені якось здавалось, що принцеси мають бути покірними, спокійними і мовчазними, але, судячи з того, що Джессі – жвава, весела, говірка і моторна, а її старша сестричка – запальна, розумна і, схоже, має хороше почуття гумору, лишень згадати про підкладену жабу у ліжко принца, то можна сказати, що тутешні порядки ще й не зовсім такі, як у Середньовіччі.

– Прошу, пройдіть з нами до вітальні, – промовив король Ютен-Дора, і всі присутні попрямували за ним.

Ми прийшли до кімнати у бежевих і золотистих відтінках. Королівська сім'я зайняла місце на одному плюшевому дивані з покривалом із золотими візерунками, Зорян розмістився у кріслі коло Ешлі, а Джульєн і я – навпроти них на такому ж самісінькому дивані.

– Розкажіть, будь ласка, що відбувалося останніми днями, – попросив король.

– Справа у тому, що я, хоч виглядаю, як Ваша донька – принцеса Ешлі, не є принцесою. Я звичайна дівчина, яку звати Діана, із світу, де не існує магії, але, через королеву відьом, я опинилася у Вашому світі. На жаль, не знаю, як це сталося і чому виглядаю точнісінько, як принцеса Ешлі. Я опинилася тут ще тоді, коли Джульєн, – я поглянула на хлопця, що сидів поруч зі мною, – переніс мене з Дакоджи до Королівського лісу, де Ви, Ваша величносте, знайшли мене. А це Зорян – мій друг з мого світу. Він опинився тут значно пізніше, за день до нападу відьми Ценізії, – промовила я.

– Це зрозуміло, – задумано сказав король. – Продовжуйте.

– Коли мене викрала відьма, я прокинулася вже у її замку. Вона говорила мені, що через те, що я не маю магічного дару, моя душа і серце підійдуть для її закляття, за допомогою якого вона зможе захопити усі світи. Але потім з'явився Джульєн і врятував мене, а, в замку сталася велика пожежа.

– Він зотлів. Весь перетворився на попіл, – відповів його величність, – залишилася тільки одна вежа. Я думаю, вона захищена спеціальним закляттям. Там має бути щось надзвичайно важливе для Ценізії.

– Так, напевно, – відповів Джульєн.

Далі вони обговорювали питання безпеки королівства, і король ще просив мене розповісти про наш світ, його переваги і недоліки. На жаль, йому теж невідомо, як нам із Зоряном повернутися додому, але він пообіцяв, що, коли знайде якийсь безпечний спосіб, обов’язково, допоможе. Можливо, про телепортацію в інший світ можна було б дізнатися, добре покопавшись у вежі відьомського замку, але поки що це небезпечно.

– Оскільки напад Ценізії вже стався, ми відкладемо весілля Ешлі та принца Лео у мірах безпеки, – промовив правитель Ютен-Дора, а потім звернувся до мене: – Вочевидь, відьма вміє телепортувати чарівників так, щоб вони не відчували цього. Весь цей час, поки Ви, юна леді, були заміною принцеси, у Вас були магічні сили?

– Так, були. Але Ценізія сказала, що віддала частину свого дару мені.

– А зараз магія ще є?

– Поки що, так, – я перевірила магію, змінивши наряд за допомогою заклинання.

– А як щодо Вас, Зоряне? Ви можете використовувати магію?

– Не пробував, Ваша величносте.

– Тоді спробуйте. Уявіть що-небудь, наприклад, як у Вашій лівій руці з’являється келих сухого вина. Сконцентруйтеся і направте внутрішню енергію у руку.

Зорян з хвилину посидів із заплющеними очима, трохи поморщився, але йому так нічого й не вдалося. Вочевидь, у мене все ще є магія Ценізії. Ми ще трохи поговорили з королівською сім’єю і, знову шанобливо вклонившись, близько третьої години телепортувались додому до Джульєна.

Вдень Джульєн запросив мене погуляти своїм садом. Зорян хотів піти з нами, але, коли чарівник-дракон знову відмовився брати його з собою, мій друг дитинства знайшов собі іншу компанію, якою виявилася принцеса Ешлі.

– Діано, ходімо, я підготував дещо для тебе… – промовив Джульєн, легко взяв мене за руку і потягнув за собою у вуличку за маєтком, де я ще ніколи не була. Обабіч дорогу огороджували невисокі, лише трохи вище поясу, кам’яні, де-не-де прикрашені зеленим м’яким мохом, стіни, а на них у розкішних розписаних вазах милувалися сонечком різнокольорові тендітні троянди. Найбільше тут було світло-рожевих, які видалися мені найніжнішими серед усіх квітів. – Заплющ очі, – сказав хлопець. Я слухняно виконала його вказівку і відчула, як Джульєн обережно веде мене вперед. Десь з-під низу долинало знайоме дзюрчання… Схоже, це той самий струмок. Під ногами щось хруснуло.

– Що це? – невідомо чому схвилювалася я.

– Нічого, нічого… Це лише місток… – похапцем заспокоїв мене чарівник-дракон, –майже прийшли. Обережно, сходинка. Ось… Все, можеш дивитися.

Я розплющила очі. Переді мною була велика простора ділянка, яка була викладена рожевою блискучою плиточкою, а навколо неї по колу росли найрізноманітніші квіти, що дивують око кожного своєю надзвичайною красою. Їх пелюстки були прикрашені дрібненькими білими перлинами, а листя гірляндами з діамантів, які виблискували різними кольорами веселки.

По середині ділянки стояла висока гойдалка, прикрашена зеленим соковитим віттям квітів і золотими медальйончиками у формі сердечок.

– Це тобі, моя принцесо, – промовив Джульєн, низько вклонився і подав мені світло-рожеву троянду.

– Дякую. А чому так… – зніяковіло сказала я. Чому мої щоки знову зрадливо запашіли?! Але, схоже, не лише мої, на Джульєнових теж заграв ледь помітний червонястий рум’янець.

– Будь моєю назавжди, – промовив хлопець, підійшов ближче і поглянув своїми глибокими смарагдиками прямо у мої очі, намагаючись знайти у них відповідь.

– Хіба у мене є вибір? – хитро посміхнулася я, – звісно, я буду.

По устах хлопця ковзнула задоволена усмішка. Він взяв троянду з моїх рук, покрутив нею, торкнувся її пелюсток, від чого вони загорілися червоним полум’ям, а потім троянда перетворилася на золоту каблучку. Джульєн взяв мою руку і одягнув прикрасу на мій безіменний палець. Каблучка одразу ж заяскріла десятками дрібнесеньких діамантиків, які утворювали пишну троянду. Чарівник-дракон ніжно обійняв мене.