Читати книгу - "Гора між нами"

Я знайшов годящий камінь, струсив з нього сніг та влігся долілиць. Уява вже малювала форель на грилі, і в мене потекла слина. Я витяг ручну сітку Ґровера з кишеньки та повільно опустив її у воду під «ікринкою». Єдина проблема — лютий холод. Руки вмить задубіли, що не так вже й погано. Хоч боліти перестали.

Звісно, тіні відразу ж утекли, але згодом почали повертатися. Кілька рибин повільно підпливли до наживки та почали її кусати. Я підняв сітку — теж дуже повільно, — і витяг з води сім рибинок з палець завбільшки. Навіть не знаю, як мені це вдалося. Мабуть, вони від холоду теж не надто спритні. Я поклав свою здобич на сніг подалі від води та сховав руки в кишені, щоб трохи відігріти. Потім сокирою я відрубав невеличку гілочку, причепив сітку до неї — щоб не занурювати у воду руки — та таким чином упіймав іще кілька рибинок. Увесь свій налов я з’їв — лишив тільки голови.

Трохи відновивши сили, я знов заходився «рибалити». Десь за годину, коли сонце почало хилитися до обрію, я порахував здобич: сорок сім рибинок. Цього вистачить нам обом на сьогодні й завтра. Повертатися було трохи легше: я йшов по своїх слідах, а за день сніг став твердішим, і я менше провалювався. Десь на півдорозі я спинився трохи відпочити та вирішив спробувати лук. Щоб напнути тятиву як належить, мені довелося вивести її аж до самого обличчя. Ребра викручувало від болю. Націлившись на стовбур ялинки з руку завтовшки десь за 18 метрів від мене, я випустив стрілу. Вона пройшла в п’яти сантиметрах від стовбура та зникла в глибокому снігу. Викопував я її хвилин п’ять — вона міцно встряла в землю. Як показав експеримент, швидко стріляти з лука я не міг — але й те добре. І хоч у стовбур я не влучив, одначе стріла пройшла дуже близько. І це вже непогано.

Нашого плато я дістався після опівночі. Хай як дивно, видно було добре. Останні півмилі до літака я йшов дуже обережно, пильно роздивляючись навколо. Нікого живого я не побачив, але сліди поблизу входу свідчили, що цього разу гість підійшов ближче. Майже біля входу між слідами з’явилася рівна западина — мабуть, звір повільно підповз до входу та якийсь час там лежав. Імовірно, він пішов звідси просто переді мною. І не менш імовірно, що він тепер лежить десь недалеко та чекає.

Ешлі дуже охляла, і їй боліли очі. Не дивина — типовий вплив висоти, струсу мозку та голоду. Я назбирав іще дров, розпалив вогонь, випатрав шість рибин і нанизав їх на паличку. Поки риба смажилася, я приготував кави. Кофеїн допоможе перетравити їжу і взагалі покращить самопочуття. Ешлі дуже повільно їла, запиваючи рибу кавою. Я тримав для неї чашу та чистив рибинок. Не промовивши ані слова, вона з’їла чотирнадцять форелей, випила дві чашки кави — аж потім кивнула, мовляв, наїлася.

Наполеон тихенько сидів поруч зі мною. Я поклав перед ним шість рибинок та підбадьорив собаку:

— Давай, їж, малий.

Той встав, понюхав, поводив носом — та вмить проковтнув їх усі. Простісінько з головами.

Я дістав останню пігулку сильного знеболювального для Ешлі. Потім підняв її ногу вище та обклав снігом. Наостанок перевірив кровообіг. Вона миттю заснула — і ми не встигли перемовитись ані словом. Я ще годину чи дві сидів коло вогню та дивився, як колір обличчя Ешлі поступово повертається до норми, а дихання стає глибшим. Я постійно тримав її ногу у своєму мішку та зігрівав стопу. Зрештою я виліз із мішка та вийшов назовні. Просто на моїх очах якась довга тінь чкурнула в кущі ліворуч. Наполеон загарчав — він теж це бачив.

Розділ чотирнадцятий

Сьогодні я рибалив. Наловив рибинок, схожих на сардин — хіба що без гірчичного соусу та бляшанки. Вихвалятись особливо немає чим, але принаймні ми живі. А ще я спробував стріляти з лука. Гадаю, якщо буде потреба, я зможу щось підстрелити на відстані метрів двадцяти. Мало хто наблизиться на таку відстань, але якщо наблизиться, то стріляти краще, аніж стрибати й махати руками.

Ешлі спить — я дав їй останню пігулку. Сильного знеболювального більше немає. Сподіваюся, вона хоч трохи відпочине. А поки що маю скласти якийсь план. Я знаю, що рятівники радять не полишати місце аварії, але нам конче треба забратися звідси. Навіть якщо гелікоптер пролетить у тридцяти метрах над нами, помітити нас буде майже неможливо. За п’ять днів випало понад метр снігу, й уламки літака добряче вкрило. До речі… Треба перенести звідси Ґровера. Зроблю це завтра. Треба влаштувати його десь, де він міг би споглядати схід сонця та спостерігати за зірками. А ще подалі звідси. Зроблю щось подібне до ношей та перетягну його. Потім ці ноші згодяться, щоб перенести Ешлі.

Пам’ятаєш той будиночок у горах? Як ми ходили гуляти вдень, а вночі сиділи коло вогню, дивились, як сніг засипає вікна, та слухали, як вітер виє в комині. Наш медовий місяць.

Пам’ятаєш, наша друга ніч? Ми повечеряли та сиділи коло каміна. У нас не було ні копійки — усе з’їдали кредити на навчання та повсякденні витрати. Ми і за ту хатку заплатили з кредитки, на якій майже вичерпали ліміт. У нас була пляшка дешевого «Каберне». Ти одягла халат і мій светр. Ми з тобою тоді домовилися, що не даруватимемо весільних подарунків — мовляв, коли матимемо змогу, надолужимо. Добре, що я на це не купився. Ти опустила руку за диван та простягла мені охайно загорнутий пакунок із червоним бантом.

— Тримай. Гадаю, це вкрай тобі необхідно. — Ти пильно поглянула на мене.

Спалахи полум’я виблискували на твоїй шкірі. На лівій руці пульсувала тендітна судинка.

— Ми ж наче домовилися не дарувати подарунків?

— Та це ж не весільний подарунок! Це просто дещиця, яка тобі знадобиться, якщо ти хочеш прожити з кимось сімдесят років.

— Сімдесят?

Ти