Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Люк, я твій батько

Дарт Вейдер

Ранкове сонце, зійшовши над селом Старий Плес, химерно переломилося в стрімких водах річки Бистрянки, осяяло потемнілі від часу стіни старого млина... і дворфа Келдара, який в одних штанях, з голим торсом, вийшов з ранку порань. Вийшов - і завмер у здивуванні, побачивши незваних гостей, що стояли біля ганку.

На млині та в його околицях вже давно ніхто не бував, крім самого Келдара і тих, кого він туди особисто запрошував (чого не траплялося вже дуже давно). Тому сприяла крута вдача бородатого самітника, добре відома всім в окрузі, і майстерно розставлені їм навколо свого житла пастки. А тут раптом – одразу двоє невідомих.

Втім, не зовсім невідомі. Знахарку Бріну з Міддлтауна Келдар дуже добре знав. Знав і, незважаючи на свою горезвісну круту вдачу, злегка побоювався. А ось хлопчик років семи, що стояв поряд з нею і насторожено нишпорив по сторонах очима в пошарпаній сорочці, засаленому шкіряному жилеті і штанах з мішковини був йому незнайомий. Проте в рисах його обличчя прозирало щось таке… впізнаване.

 - Е… привіт, Брін, - невпевненим тоном привітався дворф. – Це хто з тобою? І як ви через пастки пройшли?

 – Як треба – так і пройшли. А хто - зараз дізнаєшся, - зловісним голосом відповіла травниця. - Джоанну Вудсток пам'ятаєш?

 - Ну, пригадую. Цієї осені, коли я за припасами приїжджав, ми з нею знатно запалювали.

 - "Запалювали"... Ех, мужики! Усі ви однакові. Коротше, знайомся, татусь - це, отже, ваше потомство ... твоє і Джоанни ...

 - Стривай! Вона ж мені сказала, що зілля приймала!

 - Значить, палене зілля. Не в мене, мабуть, брала... А може й зовсім не приймала нічого, набрехала тобі, отже.

 - Так, стоп ... А сама Джоанна-то що?

 - А ти не знаєш? А, ну так, звідки ж тобі... Сидиш тут сиднем, паразит бородатий, у своєму млині. Померла, бідолаха, під час пологів... Цього дурня я спочатку сама виховувала: тобі-то малого віддавати - не приведи Творець... Ну а тепер - вперед, виконуй, так би мовити, батьківський обов'язок! А я пішла, справ по горло, - знахарка розвернулась і попрямувала геть, невідомо як оминаючи розставлені навколо пастки.

 - Гей! Бріна! Стривай! Та стривай ти! Куди я тут подіну цього пацана, що мені з ним робити? Почекай... Тьху, відьма, - Келдар злісно плюнув у вкриту ранковою росою траву. - Чуєш... тебе як звати, хлопче?

 - Дюк... сер.

 - Ну що, Дюк, я твій батько. Пішли, пожерти тобі дам… І припиняй мені “серкати”. Можеш називати мене татом.