Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Пан радник уважно слухав і, коли справа зайшла про сполуки срібла, стукнув себе долонею в лоба:

– Зовсім забув! Де у Варшаві є філія синдикату "Істмен"? Я ж маю проявити плівку!

– Ой, тоді пан вже не встигне. Сьогодні Вілія. Усі контори закриваються раніше. А навіть якщо ні, то за ці два дні нічого не зроблять. Їхній фірмовий магазин і представництво знаходиться на вулиці Мьодовій, навпроти костьолу. А ще… на них працює ательє німця, Фріша, на вулиці Фрета 14. Макс Фріш.

– Ви маєте рацію, туди навіть не варто їхати. То що, напевно, пан поспішає на сімейне торжество? Може, я сам поїду до моргу?

Асесор почервонів, втягнув до легень повітря і сказав:

– Чесно кажучи - так. Ще треба прикрасити… Але я хотів поговорити про інше. Ви тут зовсім один, як палець... тому я хотів пана запросити. До нас, до дому, на Вілію… Вона буде скромною, але завжди – серед близьких. У мене тільки одне прохання… Розумієте… Як би це сказати… Я чиновник і служу Російській державі… Але я поляк. Після придушення змови…і після Цитаделі… Коротше кажучи, у польських домах росіян не приймають. Перед усім, чиновників, і в жодному разі не жандармів чи поліцейських. Я хотів би попросити про таємницю. Будь ласка, нікому не кажіть, що ви були у нас на Вілії. Знаю, що пан не такий... як віленський Вішатель[17].

На початку промови Ван Хаутен лише здивовано дивився на молодого чиновника, потім кров хлинула йому на щоки, а ще пізніше він зблід. Коли пан Адам закінчив, Естар Павлович підвівся, простягнув до нього руку, а потім, позбувшись своєї холодної звички, притиснув його обома руками до грудей і по-російськи поцілував в обидві щоки. І сказав:

– Я дуже зворушений вашою чи, можливо, вашої сім'ї пропозицією. Це для мене велика честь і підтвердження того, що ми, слов'яни, не будемо справжніми ворогами, незважаючи на кривди, кров і сльози. Напевно, ви мене зрозумієте – я росіянин, і для мене дуже важлива сила і могутність моєї батьківщини. Але не будь-якою ціною. У політики завжди брудні руки, але вони не повинні бути кривавими. Політик може бути правопорушником, але він не повинен ставати злочинцем. Дуже дякую за запрошення і водночас прошу вибачення. Я не можу ним скористатися не через упередження чи через політику – у мене просто заплановані зустрічі на цей вечір. Офіційні, бо, якби було інакше, я б неодмінно скасував їх та скористався вашою гостинністю.

– Шкода… Але якщо ваші плани зміняться… Вулиця Вспульна 16, квартира № 9, на третьому поверсі. Ми розпочинаємо Вілію о восьмій, тож якщо ви… будь ласка, приходьте без будь-якого збентеження.

– Боюся, що не встигну. Все одно дякую. У такому випадку, пане Адаме, швидше їдьте додому. Я ж піду до моргу.

– Я вас підвезу і заведу, щоб не було проблем. Чи мало формалістів? Особливо там, де це не потрібно? Але на Очках залишу вас одного, гаразд?

– Правильно, так буде краще. Завжди може бути якийсь надмірно завзятий. Дякую за вашу допомогу. Поїхали?

– Так, нема сенсу відкладати, вони, напевно, захочуть закрити свою лавочку раніше, хоч у них сезон триває цілий рік…

У вестибюлі поліцейської трупарні, як морг називали у просторіччі, темній, вогкій, кам’яній дірі з кількома дверима, що вели вглиб будівлі, не було видно ні живої душі. І мертвої теж. Одноногий швейцар, інвалід кавказьких воєн, пошкутильгав за лікарем і не ще повертався. Пан Адам дещо нетерпляче ходив по кімнаті, і навіть крізь зачинені двері до них долинав специфічний сморід гнилої плоті. Нарешті, приблизно через п’ятнадцять хвилин, з’явилася пані прозектор у супроводі швейцара та його лампи, що пана радника дуже здивувало. В Росії жінок-лікарів практично не було, а тут… до того ж, в морзі… А може, саме тому? Жінка була вродлива й молода; навіть жахливий гутаперчевий халат, накинутий на білий шпитальний одяг, не міг приховати її стрункої фігури. Волосся, сховане під чепець, пучком збігало через комір, відкриваючи шовковистий блиск чудового червоно-мідного кольору. "Звідки я її знаю? – ламав голову детектив. - Знаю! Я бачив її на пероні".

У ту ж мить у рудоволосої голівки виникли набагато тепліші почуття при погляді на чоловіка і більш складна реакція, але пан радник не міг цього знати.

"Тут я тебе зловила! – подумала панна Зофія. – Нарешті маю тебе на відстані руки. Зараз нас представлять один другому, і ти більше від мене не втечеш. Тепер мені не треба шукати тебе в готелі, ти сам насадився на гачок!".

– Шановна Зофія Юзефівна, це пан колезький радник Естар Павлович Ван Хоутен. Він є уповноваженим проводити розслідування, тому прошу надати йому будь-яку інформацію, якою ви володієте. Мені зараз треба тікати, тож залишу нашого шановного гостя під вашою опікою. Будь ласка, допоможіть йому, я буду дуже вдячний. При оказії, бажаю пані здорового та мирного Різдва! А ви, пане раднику, будь ласка, не забувайте моїх слів! Я теж вітаю вас з Різдвом! До побачення!

І асесор швидко опинився за вхідними дверима, де чекав екіпаж.

– Вітаю пана, вибачте, будь ласка, за різкість мого запитання: що ви тут шукаєте? Говоріть, будь ласка, негайно, бо мене також не буде через годину. Я сподіваюся…

Естар Павлович хотів уважніше розглянути красуню-лікарку, але, знаючи, що часу у нього і справді обмаль, сказав:

– Мене цікавлять жертви розшукуваного вбивці: Анєля Новацька, Настасія Семенівна Лівшиц, Надія Павлівна Розтопчина, Ребека Розенцвайг, Марія Конопнічинська, Зофія Станіславівна Рембек і сьогоднішня – Софія Анатоліївна Алмазова.

– Ого-го! Ще один детектив століття! Шановний пане колезький радник, це Варшава, а не Петербург…

– Я працюю в Москві, а не в Петербурзі, пані Зофія Йосипівна…

– Мацеєвська. І не пані, а панна. Але це тут ні до чого – справа в тому, що у нас немає умов, щоб так довго зберігати тіла. У морзі лише тіла Наді Павлівни Розтопчиної та сьогоднішньої жертви. Тих, що померли до Надії Розтопчиної захоронили у братській могилі. А Ребеку Розенцвайг, Марію Конопнічинську та Зофію Рембек поховали їхні родини. Надія Павлівна залишилася тут виключно через сімейні чвари... В будь-який день її теж відправлять у могилу для бідняків. До братської могили. Тому я можу показати вам