Читати книгу - "Крізь роки пам'яті , Верона Дарк"

Прошло кілька днів після народження донечки. Макс уже міг сидіти в ліжку, слабкий, але живий, з ясними очима, повними любові. Ліза сиділа поруч, тримаючи на руках новонароджену. Деніел грався поруч з бабусею, а батьки Макса з ніжністю дивилися на онуків.

Макс дивився на Лізу довго, мов уперше.

— Ти її досі носиш? — спитав він, помітивши золоту хвилю на її шиї.

Ліза взяла пальцями підвіску, легко погойдала її.

— Я ніколи її не знімала, — тихо відповіла. — Навіть коли хотіла тебе ненавидіти. Вона була моєю надією. Твоєю обіцянкою.

Макс обережно простягнув руку й доторкнувся до підвіски, потім — до її грудей, де вона лежала.

— І я виконав свою обіцянку. Я повернувся до тебе. Навіть через біль, через роки. Я завжди був поруч. І завжди буду.

Ліза схилилася до нього, притиснувшись лобом до його чола. Сльози текли, але цього разу — сльози спокою й любові.

В ту мить, коли нове життя розпочалося в їхній родині, стара обіцянка знову ожила — в тій маленькій підвісці, в теплій долоні, в любові, що пройшла крізь роки.