Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Мар’яна сиділа на лавці біля фонтану неподалік коледжу. Тримала диплом переможця, який ще пахнув друкарською фарбою, і кружку гарячого какао, яку Назар приніс їй одразу після церемонії. Вона мовчала. Він теж.

— Ти виграла, — нарешті сказав він, дивлячись уперед, у нічне місто.

— Так, — кивнула. — Але в голові порожньо.

— Це нормально. Після великої справи завжди так. Мозок втомився. А серце... — він замовк.

Мар’яна повернула до нього голову:

— А серце що?

Назар злегка усміхнувся і нарешті подивився на неї. Його очі були серйозні.

— Серце хвилюється. За тебе. Завжди хвилювалося.

Вона мовчала, але її рука ледь помітно торкнулася його. Він не відступив.

— Я бачив, як ти ростеш. Як перетворюєш реакції в мистецтво. Ти — крутіша за всіх, кого я знаю. Але я бачу, як ти губиш себе в гонитві за ідеалом. І хочу бути поруч не тоді, коли ти перемагаєш, а коли важко.

Вона відвела погляд. Потім знову подивилась на нього. Очі блищали.

— Я боялась, що якщо підпущу когось близько — розсиплюсь, як нестабільна речовина. Але ти... ти, здається, той каталізатор, якого я не врахувала.

Він засміявся:

— Гарна метафора. Дуже хімічна.

— Я ж хімік, — усміхнулась вона.

І вони сиділи мовчки, тримаючись за руки. І в тій тиші було більше ніж у тисячі слів.