Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Він сидів у кабінеті, не вмикаючи світло. У напівтемряві тільки тліла сигарета в пальцях, залишаючи тонку доріжку диму в повітрі.

«Що це, чорт забирай, було? Я сам привів її туди. І Костя… він же мій друг. А вона... Вона просто танцювала з ним. Але чомусь у мене все скипіло всередині. Це що — ревнощі? До неї?»

Адам криво посміхнувся і втягнув дим глибше.

«Ні. Просто… це моя дружина. Моя. І ніхто не має права навіть дивитися на неї так. Чорт, Костя ледве не ковтав її очима. А вона… така тиха, ніжна, посміхалась йому. Чи мені це здалося?»

Він згадав її погляд — трохи наляканий, але водночас теплий. Погляд, який ніколи не був адресований йому. Бо він не давав їй цього права. Не хотів, щоб вона плутала гру з реальністю.

«Але вона… вона не така, як Христина. Не така, як усі. Не просить нічого, не нав’язується, не питає, де я. Щодня готує вечерю, дивиться на мене як на когось особливого. Чому? За що?»

Його пальці стиснули сигарету сильніше.

«Я ж не люблю її. Це просто… шоу. За спадок. За все, що мені належить. Але чомусь… коли я бачу її з іншим — мені хочеться вирвати серце цьому іншому. Це не любов. Це щось інше. Звичка? Власність? Чи, може, вона справді мені потрібна?»

Він загасив недопалок.

«Тільки б вона не дізналась, наскільки сильно вона впливає на мене. Інакше гра закінчиться…»

Думки Лоліти

Вона стояла біля дзеркала, знімала сережки, але руки тремтіли. Її очі були заплакані, хоча вона намагалася не дати волі сльозам у присутності Адама. У грудях все ще боліло — не фізично, а наче щось рвалося зсередини.

«Чому він так вчинив? Чому знову боляче? Я ж просто танцювала… Це був звичайний танець. Я всього лиш хотіла хоч на мить відчути себе жінкою поруч з ним. Поруч з чоловіком, якого кохаю…»

Вона сіла на край ліжка, стиснула пальці в замок і вдивлялася у ніч за вікном.

«Адам… я не розумію тебе. Ти ніколи не говориш мені теплих слів, ніколи не питаєш, як минає мій день, не торкаєшся мене з ніжністю. Але сьогодні… сьогодні ти ревнував. Чому? Це означає щось? Чи ти просто не хочеш, щоб я належала комусь іншому, навіть якщо тобі все одно?»

Сльоза скотилася по щоці.

«Я кохаю тебе, Адаме. Навіть попри всю байдужість, холод і біль, який ти мені завдаєш. Я не можу припинити це відчуття. Але як довго я витримаю? Скільки ще буду жити ілюзіями? Мені хочеться вірити, що десь глибоко в тобі є той, хто здатен любити… Мене.»

Вона лягла на ліжко, обійнявши подушку.

«Можливо, я просто дурна. Але ця дурна дівчина кожного дня буде чекати, що одного ранку він подивиться на мене… і в його очах буде щось більше, ніж байдужість.»