Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Я знаю, що в детективах зазвичай не так. Є ніч напередодні, під час якої підслуховують половину розмов (було) і представляють складні мотиви й передісторії кожного (було). Потім усі, як у бродвейській хореографії, відступають углиб сцени — повертаються до своїх кімнат, двері клацають в унісон, і щойно ніч змінює світанок, маємо закривавлене купе й жертву. Але не в нашому випадку. Ще ні.

Утім схід сонця був таки неймовірним, як і попереджали: піч із золотом, що виливалося на пісок і перетворювало його на мерехтливу лаву. Поки ми наближалися до центру Австралії, земля стала невимовно пласкою. Вас, як і мою редакторку, може вразити мій невиразний опис плоскості, але на більше я не здатен. От буває просто рівнина, безперечно, а буває нескінченна, безплідна плоскість, і, мабуть, дослідник, який їхав нею верхи на верблюді, дивився на неї й уявляв, що це край світу. Вона геть пласка. Ось це — середина Австралії.

Ми із Джульєтт у піжамах дивилися на схід сонця з коридору. Потім прийняли душ та одягнулися, маневруючи в нашому компактному купе елементами танго, і попрямували до бару на ранкову панель.

Це було зібрання, знайоме кожному як «перший ранок відпустки»: одні — надміру енергійні, інші — розбиті після добрячого святкування напередодні ввечері, і жодних трупів, про які можна було б поговорити. Жінки з книжкового клубу (не мертві), які читали еротику, мали бліді невиспані обличчя через надмірне потурання своїм бажанням. Брук (не мертва) зі своїм примірником «Мізері» на підлозі й великим блокнотом для скрапбукінгу в руці, на зрізі якого стирчали нашвидкуруч нерівно приклеєні листівки, займала переднє місце в таборі найвідданіших фанів. Сьогодні мала відбутися менша сесія запитань-відповідей: лише С. Ф. Мейджорс (не мертва), яка гортала нотатки, і Мактавіш (який іще не прийшов), тому в глибині вагона поставили тільки два розкладні стільці, а сидіння для аудиторії були повсюди, скільки ми могли охопити поглядом із бару.

Невдовзі з’явився Мактавіш (не мертвий) у жилеті й червоній краватці разом із Ваєттом (не мертвим). Обидва були в доброму гуморі. Здавалося, їхня опівнічна сварка скінчилася, хоча в Мактавіша на переніссі з’явилася легка шишка — почервоніння, яке, очевидно, було передвісником синця. Чи дійшло в них до рукоприкладства, перш ніж я їх урвав? Брук спробувала всучити Мактавішу свій блокнот і простягнути ручку, коли той її оминав, прямуючи до свого місця, але Ваєтт протиснувся між ними й нагадав їй, що після панелі буде сесія роздавання автографів.

Симона (не мертва) потиснула мене за плече, коли проходила повз, щоб сісти біля Дугласа (не мертвого), який сьогодні ніс одну чашку кави, мабуть, і гадки не маючи, що я рахую його напої. Вольфганг (не мертвий) спиною до динаміків читав потерту книжку у твердій обкладинці під назвою «Ціна інтелекту», яка своїм виглядом — простим дизайном обкладинки й розміром — нагадувала підручник із точних наук, але я подумав, що з такою ж імовірністю це могла б бути і збірка самозакоханих поезій. Були там і Джаспер із Гаррієт (не мертві), що не дивно, адже вони самі проявили себе як «Дворняги», які полюють на автографи. Синтія (не мертва) знову працювала з кавоваркою під наглядом Аарона (не мертвого). Ройс (не мертвий, але напівмертвий на вигляд) завалився саме тоді, коли Мейджорс відкашлялася, напевно, збираючись почати панель. Через похмілля в нього перед очима досі розпливалися краї предметів, і він упав на сидіння, наче підстрелений у коліно. Єдина людина, якої дійсно не було, — це Ліза Фултон (присутність серед живих іще треба було визначити).

Поки присутні прочищали легким кашлем свої неперерізані горла, жертви похмілля масажували собі непрострелені чола й наливали в склянки води з неотруєних глечиків, а решта гостей збиралася й бадьорила себе кофеїном, Мактавіш нахилився до Брук:

— Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці.

Перш ніж він встиг сказати щось іще, пронизливий відгук мікрофона оголосив про початок заходу. Зі свого боку Мейджорс наполегливо працювала, бо прагнула на сьогоднішній ранковій панелі ближче розглянути Мактавіша та його твори. Попри її зусилля Мактавіш уже знайомо ковтнув із фляги й узявся розповідати ті самі анекдоти, що й учора. Моя увага перемкнулася за вікно. Поруч із потягом було небагато дикої природи — земля тут надто безплідна навіть для кенгуру, — але неподалік кружляв птах із витягнутими кігтями.

Далеко на горизонті блакить небосхилу затулили кілька плям густого чорного диму. Над обрієм цяткою завис гелікоптер, з нього звисала ємність, імовірно, заповнена водою. Це наштовхнуло мене на думку, що сокіл-палій, певно, приносив більше турбот, ніж про це казав Аарон. Звісно, це природна екосистема, таке собі коло життя, але всі ці руйнування заради власної вигоди не здавалися мені такими вже природними. За один мізерний сніданок спалити цілий ліс… Це виглядало якось дуже по-людськи.

Потім я почув, як Мейджорс спитала:

— З вами все гаразд? — І тут усе змінилося.

Я обернувся й побачив, як Мактавіш прикрив рот рукою, здійняв плечі, напіввідригнув-напівзагикав, і струмінь блювотних мас хлинув йому в руку, бризкаючи між пальцями на глядачів із першого ряду — ті верещали й відскакували. Мактавіш зігнувся, впустив флягу на підлогу; він уже не затуляв рота — блювонув на ковролін і забруднив примірник «Мізері», що належав Брук.

Я підвівся разом з усіма й завис у невизначеності: не знав, як допомогти. До передньої частини вагона пробивався Аарон з аптечкою в руках. Обличчя Мактавіша тепер було геть білим, але мало синюватий відтінок, і він затремтів. Схопив свою тростину й підвівся. Дихав уривчасто.

Здавалося, він опанував себе, хоча й досі невпевнено спирався на тростину. Його обличчя на вигляд було холодним, на ньому застигла блювотна маса, певно липка; зіниці звузилися. З фляги цівкою витікав алкоголь, і ковролін повільно його всотував. Мактавіш подивився на нас усіх, витер рот і сказав:

— Здається, мені недобре.

А тоді він помер.

Я маю на увазі, буквально. Він дивився просто на мене, і йому ніби хтось вимкнув мозок. Не було ані повільного закочування очей, ані поступового змикання повік. Він дивився на мене якусь мить, а тоді його нервові імпульси спинилися, очні яблука заворушилися в різні боки (одне — вгору й ліворуч, інше — геть убік), і все в його погляді зникло. Після цього він іще секунду лишався у вертикальному положенні, спираючись на свою тростину, а потім його тіло обм’якло, і він звалився на підлогу.

Нерухомий. Мертвий.

Ніхто не зрушив із місця. Це було надто абсурдно, надто несподівано