Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Так, друже. Пощастило.

— Звісно, є й інший варіант.

— О, справді?

— Я маю на увазі, якщо ти це не вигадав. Можливо, ти просто сам усе зробив. — Його слова виривались із зубів, наче жувальна гумка, а речення були монотонним гудінням. — Це один зі способів написати книгу.

— Ти п’яний.

— А ти брешеш, — передражнив він. — Ідея непогана. Автоматична публічність. Простіше, ніж дослідження.

— На добраніч, Ройсе.

— Генрі, краще будь обережним, — мовив Ройс, саме коли я виходив із купе. Мені здалося, що він бурмоче до себе, але я озирнувся й побачив одне криваво-червоне око, яке дивилося просто на мене. — Те, що я зробив для цього чоловіка… Він не повинен так… так… заважати… мою дружбу.

— Зневажати?

— Га?

— Ти мав на увазі «зневажати»?

— М-м-м.

— А що ти зробив для Мактавіша?

Тоді Ройс покліпав, наче вийшов із заціпеніння.

— Каннінґеме? Що ти тут робиш?

— Вкладаю вас у ліжечко, друже. Ви трохи перебрали.

— Скажи чесно. Цього ж не сталося, правда?

Ми зробили повне коло: він геть забув усе, що розповідав мені до цього, і напевно до ранку забуде решту. Не дивно, що Ройс звинуватив мене у фальсифікації: велика літературна містифікація — це вже традиція. Страшні історії наркоманів про травми, хоча автор ніколи не торкався жодної речовини; спогади тих, хто пережив Хіросіму, написані з комфортної уяви; щоденник 15-річної дівчини, складений 54-річною жінкою. В одному спогаді авторка стверджувала, що втекла від нацистських переслідувань і виросла в снігу, вихована вовчою зграєю, і весь світ у це повірив. Про її історію навіть зняли успішний фільм, перш ніж посипалися звинувачення, залишивши позаду розчервонілого видавця. Ройс був не першим, хто зневажав мене в будь-який спосіб, — я був на ранковому телебаченні, і в мене є твіттер.

— Це сталося, — повторив я.

— Тоді я думаю, ти просто найнещасливіший виродок, якого я коли-небудь зустрічав. І якщо тебе переслідує невдача, можливо, тут щось трапиться.

— Обережно з бажаннями.

Він дмухнув на мене малиновим перегаром.

— Я бажаю цього. Ми прокинемося завтра, і один із нас буде мертвий.

— Не кажіть так.

— Ти просто боїшся.

— Чого?

— Що я маю рацію. А якщо ні, я хотів би побачити, як ти відреагуєш на справжнє вбивство.

— На добраніч, Ройсе.

Я зачинив двері й за кілька секунд почув його громове хропіння. Коли повернувся до нашого купе, Джульєтт міцно спала й не поворухнулася. Вона зайняла верхнє ліжко. Одна рука, бліда в місячному світлі, мляво звисала з його краю. Якомога тихіше я переодягнувся в піжаму й ліг унизу, заплющив очі та спробував заснути.

Поїзд мчав у темряві.

Розділ 10

Основною частиною детективних романів є те, що безпосередньо перед убивством глибокої ночі певні розмови підслуховують. Саме це тут і станеться.

Мені не спалося. Я очікував, що м’яке погойдування потяга буде достатньо заспокійливим і медитативним, і, можливо, так і було б, якби я не забув урахувати, що в мені, наче в пральній машинці, хлюпали два мартіні та два пива. Окремо кожна з цих пар була б чудова, але вчотирьох вони влаштували в моєму животі свінгерську вечірку «ключі в мисці»[12]. Я прокинувся від булькання в шлунку невдовзі після того, як ліг, і не хотів шуміти в нашому тісному житловому просторі — ось як я опинився в коридорі, прямуючи до спільного туалету.

Громадський туалет у нашій частині був лише один: ним замінили чайно-кавову станцію біля ресторану. Тепер мій обов’язок як чесного детектива — розповісти вам усе, що я бачу. Але я позбавлю вас подробиць того, що сталося у вбиральні, лише скажу, що це було набагато жахливіше, ніж будь-яке вбивство, яке ось-ось станеться на поїзді. На зворотному шляху до купе, витираючи рота, я перевірив свій телефон і дізнався дві речі: щойно минула північ і в нас офіційно зник зв’язок. Від мого телефона не було б користі аж до Аліс-Спрінгс. Я помітив пелюстки квітів, рожеві й тендітні, із яких виклали доріжку на ковроліні, — натякало на чиюсь розкішну спробу влаштувати романтику. Це пояснювало алергію Ваєтта, або ж, можливо, вона в нього була на почуття.

Тоді я почув голос Ваєтта.

— Мене не хвилює, чого ви хочете, — казав він у своєму купе. Він підвищував голос, але не так, щоб когось розбудити. — Це у вашому контракті. Більше Морбунда. Усе просто. Для чого щось міняти через стільки часу?

Я замовк, але не розчув тихої відповіді Мактавіша, яка глухо пролунала крізь двері.

— Це було лише для реклами. Кожен прочитає роман, якщо вважатиме, що він останній, а коли виявиться, що це не так, усі будуть у захваті.

Почулися кроки.

— Ви обіцяли мені повернути його. А не написати… оце.

Ще одна глуха відповідь. Я нахилився до дверей, щоб краще чути. Пригадав дискомфорт Мактавіша через запитання про фінал Морбунда, його лютий погляд на Ваєтта. Ця сварка, певно, була продовженням.

— Я знаю, знаю. Арчі Бенч. Дуже, бляха, мило.

Пауза.

— Не погрожуйте мені.

Раптом потяг увійшов у поворот. Я гучно вдарився головою об двері, і, на мій жах, розмова припинилася. Я кинувся коридором і прослизнув до чайної ніші саме тоді, коли почув, як клацнули двері. Я прикинувся б, ніби заварюю чашку чаю, на випадок, якщо Ваєтт чи Мактавіш вийдуть розбиратися, але мою брехню зіпсував би той факт, що чайник викинули — певно, зламаний — у сміттєвий бак поблизу.

Це не мало значення. Я почув, як клацнули двері, і за мить кинувся назад коридором. Ваєтт стишив голос або суперечка припинилася сама собою — хай там що, цього разу я нічого не чув, тож поспішив назад у ліжко.

Я досі не міг заснути. Джульєтт так безтурботно дрімала наді мною — одна рука ще звисала, — що я навіть не чув тихого свисту її дихання над шумом потяга. Як їй це вдалося? Так успішно ігнорувати все довкола, бути спокійною… Я думав, що похвала й визнання — це те, чого бракує моїй кар’єрі, що зробить мене справжнім письменником, але, почувши ту суперечку з Ваєттом, зрозумів, що Мактавіш так само почувається в пастці, як і я. Чи було світло в кінці цього тунелю? Чи неважливо, ким ти був і як добре працював, — ти завжди комусь належав. Хтось завжди вимагав дедалі більшого, більшого й більшого.

Цілу ніч у мене в роті залишався кислий присмак, не лише від відригуваного мартіні. Було відчуття, що завтра стане тільки гірше.

Я й гадки не мав наскільки.

Розділ 11

На