Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Вони працюють у музеях, — сказав я. — Ми зустрічалися раніше.

— Не дивно, що їм потрібні непристойні книжки. — Симона ляснула себе по колінах. — Добре. Я йду. Ранній старт і все таке.

— Ще одне швидко. Обіцяю, що зі скаргами закінчив.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати, Ернесте.

— Арчибальд Бенч. Тобі це щось говорить?

Вона похитала головою, розгублено посмоктуючи зуби.

— Припускаю, це якась головоломка. Ось як потрібно розмовляти з Генрі. Щоб привернути його увагу, справити на нього враження, тобі доведеться використовувати його власні прийоми. Йому подобаються коди, загадки, гра слів і всі ці штуки в стилі «золотої доби». Та дівчина здавалася доволі відчайдушною… — Вона покрутила пальцем у повітрі, пригадуючи ім’я.

— Брук.

— Брук! Суперфанатка. Здавалося, вона відчайдушно намагалася справити враження, тож була готова грати в його власну гру. Це був якийсь інсайдерський жарт. Підказка в книзі чи щось на кшталт. Але я і гадки не маю, що це таке. Тепер, — вона встала, — я йду спати. Я чула, що за схід сонця тут варто померти.

***

Як і всі добротні помилки, які часто роблять поквапом і у великій кількості, я встиг припуститися наступних трьох, перш ніж навіть усвідомив, що скоїв першу. Вони відбулися в такій послідовності: лишитися на роздуми в барі, поки не стану там останнім; тимчасом випити ще один мартіні; і вирішити зустрітися з Мактавішем віч-на-віч.

З останньою я не визначився, допоки не встав, щоб вийти з бару, і не пішов у геть протилежному від свого купе напрямку, опинившись у порожньому вагоні-ресторані. Це було достатнім знаком, що мої ноги знають більше за голову, і я продовжив рух до наступної секції купе через гуркотливий перехід між вагонами та крізь двері з позначкою «Платинум». Перший ряд купе розташовувався на протилежному від мого боці потяга, щоб пасажирам із вікон було видно схід сонця. Другий ряд був позначений маленькою табличкою «Персонал» і мав вікна з гіршого боку, на захід, як і моє купе. Я почув гучний стукіт, який, як я припустив, лунав від колій чи від кухні ресторану й супроводжував мої кроки. Незабаром я дійшов до ще одних подвійних дверей і перетнув перехід між вагонами, потрапивши в останній вагон нашої секції. Але замість чергового коридору я опинився перед зачиненими дверима з написом «Вагон люкс». Це був кінець шляху.

Мене не здивувало, що Мактавіш мав найкраще купе, мабуть, настільки близьке до пентхауса, наскільки це тільки можливо в умовах поїзда.

Але я був здивований тим, що виявився там не єдиним.

Ройс стояв спиною до мене. Він спирався плечем на двері та знову і знову бив по дереву піднятим кулаком. Він був схожий на невірного чоловіка, який благає впустити його назад у лоно сім’ї. Коли я перейшов між вагонами, у ніс ударив запах несвіжого дихання й пива. Там, де вагони поєднувалися, підлогу наклали лише поверхнево, не ущільнивши, тож стукіт коліс об рейки ставав гучнішим. Крізь прогалини проглядали плями сірої кам’янистої землі, яку кожні кілька секунд освітлювали іскри з-під коліс.

— Генрі! — крикнув Ройс, не помічаючи мене. Бум-бум-бум. — Генрі!

Цей грюкіт я чув у попередньому вагоні. Я поклав руку на плече Ройса, і той здригнувся, наче уражений струмом. Він обернувся й скривився. Очі розчервонілися. У нього був червоний відбиток над одним оком: цим місцем він спирався на двері.

— Відчепис-с-с-с-сь, — сказав він, розтягуючи звук «с» так щедро, наче пограбував цілий банк із ним.

Ройс кинувся на мене, і я відступив на випадок, якщо він замахнеться, але той просто стояв і похитувався. Вигляд мав пригнічений, жалюгідний. Чи таким я здавався Симоні? Тим, хто втрачає рештки гідності. Цей жалюгідний образ повернув мене до тями. Я пообіцяв собі завтра бути більш професійним.

— Я знаю, що ви відчуваєте, повірте, — сказав я. — Я прийшов сюди, щоб зробити те саме. Але не бентежмо себе сьогодні ввечері. Чому б нам із цим не переспати, не прийняти душ і не подивитися, як ми почуватимемося вранці?

Ройс похмуро глянув на двері, наче це його образило.

— Вони там.

— Вони?

— Я чув, як вони розмовляли. Жіночий голос. Він винен мені, і він там із нею. — Ройс обернувся і крикнув: — Я чув, як ви розмовляли!

Я обережно поклав руку йому на плече.

— Ви ж не хочете робити нічого, про що пошкодуєте вранці?

— Вийди й поговори зі мною!

Він знову підступив до дверей, але я швидко перехопив його, спритно зачепив під пахви й розвернув. Він широко кліпав, не розуміючи, чому раптом дивиться не в тому напрямку, але прийняв свій новий шлях без нарікань.

— Чому вона? — вигукнув він мені на вухо. — Чому він вибрав її?

— Це просто відгук, друже, — відповів я більше сам до себе, ніж до нього.

Ройс ледве йшов, а я ледве тягнув його через ресторан, бар і в нашу секцію купе. Моє плече змокріло, і я припустив, що це слина, але потім зрозумів, що він плаче мені в шию.

Він гикав:

— Лише кілька слів. Йому навіть не потрібно читати цю кляту книжку. Раніше Ваєттові було небайдуже. Він сказав, що допоможе, коли мені це буде потрібно, але він ніколи цього не робив. Але продажі… — Він відригнув. — Вони вже не ті, що раніше.

— Гей, — цієї миті я відчув напрочуд сильну емпатію до Ройса, — ви самі казали мені, що вам чотири рази відмовили в публікації першої книжки. Ви долали й складніші перешкоди. Вище носа!

— Я благав. Цього разу, будь ласка. Не просіть Генрі дати анотацію, змусьте його її дати. Ваєтт сказав, що зробить усе, що зможе. Він знав, що це може змінити моє життя. — Він підійшов до дверей. — Ось це купе.

Ми зупинилися перед його кімнатою. Він трохи поплескав свій піджак у пошуках ключа, перш ніж згадав, що двері не мають замка, і, похитуючись, увійшов. Моє доброзичливе ставлення до Ройса призвело до того, що я роздягнув його й уклав і стояв у дверях, поки він лежав долілиць на нижньому ліжку.

— Скажи мені, — мовив він у подушку, і це був радше стогін, ніж слова, — цього ж не сталося, правда? Усього цього в горах? Ти вдавав це, так? Для реклами.

— Це сталося. Я нікому такого не бажаю. — Відтак, подумавши, що він цього не пам’ятатиме, я додав: — Навіть тобі.

Ройс видав котяче нявчання, потім засміявся, загикав і відригнув водночас. Звучало це приголомшливо, але запах був доволі їдкий.

— Отже, тобі просто пощастило, га? Що ти якось устряв у ці