Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Мактавіш привернув мою увагу ударом тростини. Він зісковзнув із сидіння і, спершись на неї, підвівся.

— Що ж! Час цьому хлопцю до ліжка. — Він указав пальцем собі на груди і звернувся через бар до Синтії.

Один із гостей скористався нагодою, щоб підскочити до нього з розгорнутим примірником «Настає ніч» і ручкою напоготові. Я подумав, що Брук піде за ним, але наступним до мінічерги доєднався Джаспер. У нього не було книжки, тому, коли настав його час підходити, він зарано простягнув руку, тож мав пройти ще кілька кроків, витягнувши її, наче тримав стерно корабля. Рука незграбно зупинилася перед поясом Мактавіша.

— Джаспер, — представився Джаспер.

Мактавіш пробурмотів йому щось на кшталт привітання, але руки не потиснув.

Джаспер легенько кашлянув:

— Джаспер Мердок.

— Так. Добре. Почекайте, — відповів Мактавіш. Видобув ручку з кишені піджака, а потім дістав із бару картонну підставку під пиво, щось на ній нашкрябав і простягнув Джасперу. — Ось, тримайте.

Джаспер постояв секунду, перевертаючи підставку в руці, а потім повернувся до свого столика й передав її дружині. Сам сів і зробив великий ковток напою. Він був схожий на підлітка, який щойно перетнув шкільне подвір’я, щоб запросити свою симпатію на побачення, і водночас вичерпав усі свої запаси сорому й сил.

— «Джасперу Мердоку», — прочитала Гаррієт на підставці, а потім поклала її до сумочки. — Оце так. Таке точно варто зберегти.

Мактавіш поплентався коридором, що вів до ресторану та його купе далі в поїзді, і важкі удари його тростини відчутно відлунювали через тонку підлогу з кожним кроком.

— Гаразд, — мовила Симона, коли Мактавіш зник із поля зору, а ритмічний стукіт його тростини став затихати. Вона говорила твердо, з притиском, але радше тоном «я збираюся сказати тобі те, що ти маєш почути», аніж як застереження. — Просто щоб ти знав: ми партнери. Ти не можеш говорити мені, що робити. Ми мусимо довіряти одне одному.

— Я просто…

Вона піднесла палець.

— Я не закінчила. Знаю, ти засмучений. Я розумію це. Але мені не потрібно, щоб ти займався Мактавішем, гаразд? Я чула, що між Ваєттом і Генрі є певне напруження. Вони вже давно безпосередньо співпрацюють: Ваєтт швиденько його захопив — ще до того, як будь-який агент хоч пальцем устиг поворухнути, — і в нього досі немає агента. Тож тертя між певним автором і певним видавцем можуть призвести до можливості для когось, як я, працювати з кимось, як наш шотландський друг. Без образ, але я їду в такі подорожі не для того, щоб дивитися панельні дискусії. Якщо я залучу Генрі, це підвищить популярність мого бізнесу. Це поліпшить і твій престиж, оскільки ти частина мого бізнесу, як і всі мої автори. І ось так, завдяки правильним контактам, хтось, як ти, зрештою зможе отримати відгук від Мактавіша.

— Ти намагаєшся підписати угоду з Мактавішем? — озвучив я свої думки. — І, звісно, Ваєтт це зненавидить, тому що він, мабуть, прив’язав книжки про Морбунда до лайнової угоди для Мактавіша. Або, припускаю, ти могла б погрожувати перевести його до іншого видавництва.

Вона шикнула на мене й оглянула бар, щоб перевірити, чи не почув цього хтось.

— Чи не міг би ти не горланити про це? Боже!

— То ти не хочеш влаштовувати сцену через відгук Мактавіша, тому що це знищить шанси підписати з ним контракт, якщо до цього дійде? І я маю думати, що ти робиш це для мене?

— Не маєш. Я роблю це для себе. Звісно, я роблю це для себе. Ти коли-небудь чув про капіталізм? — Вона подивилася на мене так, ніби я був дебілом. — Але я кажу, що це може принести користь і тобі. Довготривалу.

— Боже, невже цими днями всі просто крадуть усіх?

— Не в мене, у мене вони не вкрадуть. Навіть не думай.

Мені майнула одна думка.

— А хто видає Вольфганга?

— А, — вона прокрутила свій ментальний ролодекс[11], — Бретт Девіс. У HarperCollins. Чому ти питаєш?

— Бо Ваєтт намагається його купити.

— Справді? — Вона пирхнула. — Не думала, що це в його стилі. Гм. Мабуть, намагається додати трохи престижу своєму списку авторів. Збалансувати те лайно. — Вона кивнула на столик книжкового клубу позаду нас, де три жіночки з нестримною радістю обговорювали книжку Еріки Метісон. Я підвищив тон, щоб звучати голосніше за них.

— Ще одна річ: ти сказала, що Мактавіш не дає відгуків. — Я простягнув руку на знак захисту. — Це не про мене, клянусь. Просто цікаво.

— Ні, не дає, — відповіла Симона. — Мене це здивувало так само, як тебе. Ліза чи її видавець або накидали на нього серйозного бруду, або він зробив це лише заради виразу обличчя Ройса.

— Варте того, — жорстоко промовив я. Мій жарт Симона нагородила кривою усмішкою, яку я сприйняв за овації.

Обговорення книжки з легкою порнографією почало переміщуватися на наші стільці.

— Це… чесно кажучи, це… геніально! — сказала Срібний Вулик.

— Вона така багатогранна, — погодилася її подруга. — Просто правдиве бачення.

Третя притиснула пальці до губ.

— Це одкровення!

— Перепрошую. — Симона перехилилася через спинку стільця, щоб їх урвати. — Ви говорите про ту книжку, чи не так? Про Еріку Метісон?

— Можливо. — Вулик манірно й ображено вигнула шию. — А ви її читали?

— Ще ні, — відповіла Симона тоном, що означав: «І не буду».

— Ну, такі люди, як ви, можуть багато чого навчитися із цієї книги, — сказала Вулик, а її подруги хором засміялися.

Симона натягнула на обличчя усмішку.

— Дякую за рекомендацію.

— Ну ж бо, леді, гадаю, нам варто переміститися з нашими напоями на майданчик, де дозволено палити, — запропонувала Вулик навмисне достатньо голосно, щоб почула Симона. Вона встала, а решта наслідувала її приклад, стискаючи свої дорогоцінні книжки. Це був менш драматичний вихід, ніж планувалося, з огляду на те, що їм довелося зібрати сумки, книжки й напої, але Срібний Вулик все одно мала дуже впевнений вигляд, коли виходила з вагона.

— Боже, слово «геніально» нині вже таке зношене, що дірки видно, — сказала Симона, коли вони пішли. — Але Вероніці краще знати.

— Вероніці? Ти знаєш цю жінку? Вона з видавців?

Симона подивилася на мене тим поглядом, що ніби промовляє: «Не знаю, чому мене взагалі це турбує».

— Блайт? Головна книжкова критикиня в «Геральд»?

Я оглянувся з порожнім поглядом.

— Вона б тобі відгук не лишала. Може, дала б на зірку більше — принаймні я так думаю. Цікаво, з ким вона зараз була. Вони не