Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— О, Ерне… — Джульєтт більше нічого не сказала. Просто сиділа з розумінням ситуації, за що я був вдячний, бо слова в мене скінчилися.

Я пишу це зараз і розумію, чому інші автори нападали на мене. У всіх нас інколи виникає синдром самозванця, він властивий не лише романістам. Ніхто не застрахований від спроб щось довести самому собі. Але тут, на фестивалі, було п’ятеро людей, які намагалися довести свою творчу цінність. І хоча може здатися, що мене спонукало те саме марнославство, я намагався довести дещо інше: доля не помилилася, коли вирішувала, що дехто з моєї родини мусить померти, а я маю вижити.

Мій терапевт сказав, як це називається «провина вцілілого». Ви насправді не так часто зустрінете її в детективах «золотої доби». Після закінчення однієї книжки головні герої живуть у стазисі, перш ніж усе почнеться знову на першій сторінці наступної книжки. Немає кумулятивного впливу величезної кількості смертей і насильства, які вони бачать; кожен злочин не вкорінюється в їхню психіку, не точить їх ночами. Попри всі мої бажання бути схожим на тих відомих вигаданих детективів мене це відчуття переслідує, а їх — ні, бо вони відпочивають до моменту, поки їхні автори не беруться за перо. Міс Марпл не бачить кошмарів — ось що я намагаюся сказати.

Нарешті розповівши Джульєтт, я почувався трохи краще. Ніжне погойдування потяга дедалі дужче заколисувало, а наше мовчання було комфортним. Більшість людей вийшли з вагона, хоча Ваєтт і Вольфганг досі були тут. Перед Ваєттом на столі лежало щось схоже на чекову книжку, і він стукав по ній ручкою. Я не чув, про що вони говорили, але, судячи з того, що другою рукою Ваєтт скручував скатертину, а ручка не рухалася, щоб написати купу нулів, Вольфганга було неможливо купити.

Нарешті Джульєтт позіхнула.

— Мабуть, я вже піду спати. Хочу раніше встати й зустріти схід сонця — Аарон каже, це враження на все життя. — Вона кивнула вглиб вагона: — Ходімо?

— Я б хотів, — у мене на обличчі з’явилася гримаса, — але сподівався наштовхнутися в барі на Симону. Я незабаром доєднаюся.

— Дідько! — Джульєтт почала мацати свої кишені, хоча те, що вона шукала, не вмістилося б туди. — Її шарф! Я залишила його за сніданком і геть забула повернути. От бляха. Зранку перевірю, чи є в них пункт для загублених речей, чи, може, хтось його підібрав. Ти міг би не згадувати про це, коли її зустрінеш? Скажи, що я досі ним користуюся. Не кажи, що я його загубила.

Я згадував, що забудькуватість Джульєтт буде ключовою точкою в сюжеті. Ось воно: блакитний шарф переходить із рук у руки. Ця похмура естафета завершиться трупом.

— То ти таки боїшся її, — зрадів я. Вона кинула на мене погляд, який наче казав: «Якщо ти мені не допоможеш…», тож я дав задньої: — Принаймні він далеко від нас не втече. Я не згадуватиму про нього. І постараюся швидко.

— Не дуже затримуйся. — Вона поцілувала мене. — І, хай там як, я рада, що ти тут. Саме тут. Зі мною.

***

Поки Симона говорила, пінка від еспресо-мартіні злітала з її верхньої губи й сідала на мою щоку.

— Це не така вже й велика проблема, Ерні. Не переймайся.

— Для мене — велика.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? Якщо тебе це так зачепило, не варто було приймати перепрошення Ваєтта.

— Я не знав, за що він перепрошував!

— То навіщо це прийняв?

Я захрипів:

— Бо намагався бути ввічливим.

— А зараз ввічливим вчинком було б забути про все це, перш ніж зганьбишся.

Я важко видихнув через ніс, полічив три вдихи й три видихи. Симона була схожа на бруківку: там, де є вона, я рідко стою на ногах міцно. Але це був важкий день, а еспресо-мартіні геть не славляться заспокійливими властивостями. Якби їх подавали на політичних самітах, то кожні три місяці була б світова війна.

Я випостався й прокашлявся.

— Гаразд. Я твій клієнт. Я найняв тебе. І я прошу тебе діяти від мого імені в питанні, яке, на мою думку, матиме негативний вплив на мою кар’єру. Окей?

Симоні знадобилася секунда, щоб зважити серйозність виразу мого обличчя, а потім вона пирхнула.

— Якби я знала, що ти вмієш показувати характер, Ернесте, наша дружба могла б розквітнути раніше. — Вона поклала долоню мені на груди й поблажливо поплескала нею. — Я не збираюся говорити про це з Ваєттом, але я пишаюся тобою.

— Але ж ти з ним розмовляла — гість чув, як ви сварилися. Отже, ти кажеш не те, що не станеш цього робити, а те, що це надто складно й ти здаєшся?

— Гаразд, добре. Я порушувала з ним цю тему, як і чув твій приятель. Але повір мені, Ерне: жоден автор не хоче знати про кожну розмову, яку веде щодо нього його команда. Я кажу тобі те, що ти маєш знати.

Я принишкнув.

— Тебе взагалі хвилює моя кар’єра?

— Що це має означати?

— Ну, ти сьогодні вранці була дуже дружньою з Мактавішем і Ваєттом. Після того, як з’явився відгук.

Симона допила свій напій та оглянула бар. Через короткі сутінки й темряву надворі було легко припустити, що час уже більш пізній, ніж насправді. Гаррієт і Джаспер випивали за столиком навпроти. Президентка «Дворняг» Брук читала в дальньому кутку. Єдине, що неодноразово змінилося в образі Мактавіша за останню годину, — це кут, під яким він згинав лікоть. Три жінки старшого віку, двох із яких ми із Джульєтт раніше бачили за десертом, розпивали напої й поводилися так, ніби у них був дівич-вечір. У кожної на столі лежав примірник тієї самої книжки, ніби вони влаштували книжковий клуб. Утім, авторство не належало жодному з гостей фестивалю: «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток» Еріки Метісон.

Я знав цю книгу. Вона була вірусною. Забагато сексу, щоб стати мейнстримом, але замало — щоб вважатися відверто порнографічною. Про неї хихотіли на достатній кількості салонів і чаювань, щоб її могли розкупити мільйонними накладами. Якщо відомі письменники ненавиділи мене, вони, безперечно, зневажали б Еріку Метісон. Книга здобула популярність у тіктоці, що був водночас і соцмережею, і звуком, який, певно, чують люди, як Ройс, коли нові письменники знаходять нову аудиторію через нові канали. Та жінка з трьох, якої я раніше не бачив, із волоссям, закрученим у срібний «вулик», демонструвала свій підписаний екземпляр («Для В.!») і радісно брязкала золотими браслетами. На корінці був логотип видавництва «Джеміні», а