Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Зізнаюся, це неабиякий аналіз щодо людини, з якою я випив лише третину кухля пива. І зазвичай я звинуватив би себе в надмірних роздумах, якби, звісно, він щойно не збрехав мені.

У нього точно було два келихи шампанського на вокзалі Берріми.

Тоді чому він сказав, що подорожує сам?

І з ким він тоді їхав?

Розділ 9

Джульєтт мала порядність збрехати про те, як добре провела час, досліджуючи ущелину. Звучало особливо награно, коли вона намагалася описати сорокатисячолітні наскельні малюнки як «такі собі», але я все одно оцінив її зусилля.

До того моменту, як останній автобус висадив пасажирів і ми обоє прийняли душ («Ган» рушив посеред того, як я приймав душ, із поштовхом, від якого я мало не послизнувся й не зламав собі шию) та одягнулися до вечері у вагоні-ресторані «Королева Аделаїда», підкралася ніч, і мерехтлива кіноплівка за нашим вікном стала темно-синьою, кущі тепер проминали нас лише як силуети. Ніхто з нас не був упевнений, наскільки офіційною буде вечеря: Джульєтт одягнула помаранчево-коричневу картату сукню, «пустельну», за її словами, а я прихопив піджак. Нам не варто було хвилюватися, оскільки присутні в ресторані зодяглися хто в костюми, хто в шорти. Моя теорія полягає в тому, що чим менш ви заможні, тим краще ви одягаєтеся на дорогі заходи — у ресторан, театр, — оскільки ваші зусилля щодо одягу відповідають вашим зусиллям щодо витрат на цей захід. Місячна зарплата: краще одягнути краватку. Дохід за годину: вдягну шорти в оперу, жодної проблеми.

Спочатку ми обоє їли крокодиляче м’ясо, що смакувало, як курка, а потім — філе кенгуру, яке нагадувало яловичину. Ми ділили столик із подружжям пенсіонерів-книголюбів із передмістя штату Квінсленд, які приїхали відсвяткувати п’ятдесяту річницю весілля. Вони доволі довго збирали гроші на подорож, про що не повідомляли, але дружина була одягнена в яскраву квітчасту сукню, а чоловік, вірте чи ні, — у смокінг. Я не описуватиму їхнього зовнішнього вигляду, бо вони неважливі для вбивств. На борту є багато гостей, які просто такі — гості, — і я хвилююся, що як дам їм забагато описових подробиць, ви можете подумати, що вони більше стосуються сюжету, ніж насправді. Так само, як є набагато більше персоналу, ніж я назвав, але у своїх підрахунках обмежуся згаданими. Уявіть собі своїх бабусю й дідуся: наші товариші за вечерею були схожі на них.

Вечерю сервірували в три черги. Ми були другими. Ліза Фултон також сиділа тут і вечеряла із Джаспером і Гаррієт Мердоками. Дуглас, техасець, сидів навпроти С. Ф. Мейджорс та Алана Ройса. Дуглас і Мейджорс поспішно перешіптувалися між собою, виключивши з розмови Ройса. Ваєтт і Вольфганг сиділи за іншим столиком. Вольфганг говорив, а Ваєтт уважно слухав, притискаючи вказівні пальці до скронь. Я не хотів надавати цьому завеликого значення, але здавалося, що він отримував дійсно дуже погані новини. Мактавіша й Симони не було, втім офіціант зі срібним клоше кілька разів повертався з боку купе, ближчих до машинного відділення, отже, когось обслуговували в номері.

Наші дідусь і бабуся вирішили піти відпочивати, а ми із Джульєтт залишилися випити червоного вина перед сном. До нас доєдналися дві жінки, які працювали кураторками музею — одна в Лондоні, друга в Тасманії — і які пропустили вечерю, але прийшли на десерт. Темна блакить за вікном зникла, і хоча я очікував на якийсь прекрасний сутінковий пустельний пейзаж, натомість він був — без міст поблизу чи освітлення зовні поїзда — геть чорним.

— То ти навіть не згадав, як минула панель… — активно включилась у розмову Джульєтт.

— Нема чого розповідати. — Я знизав плечима. — Вольфганг категорично вважає мене поганим письменником. Єдина людина, яка, здається, на моєму боці, — це клятий Мактавіш-одна-зірка.

— Гей, — вона схопила мою неушкоджену руку й погладила її великим пальцем, — усі просто на межі. Учора добиралися, сьогодні рано прокинулися. Плюс спека й алкоголь — від цього будь-хто стане трохи дратівливим.

Я зітхнув.

— Твоя правда. Негатив був не лише навколо мене. Мейджорс і Мактавіш посварилися. О, і ось це: ти мала б бачити обличчя Ройса, коли вони показали, що Мактавіш дав відгук на нову книгу Лізи — він ледь не закипів, як чайник.

— Мактавіш дав Лізі відгук? — Вона задумливо насупилася. — Це надзвичайно щедро. Це дійсно могло б розширити її аудиторію.

— Вони влаштували це як сюрприз: вона була шокована. Ледь не плакала.

— Можу собі уявити. Ну, — сказала Джульєтт, поки крутила вино в келиху зі зловісною усмішкою, — і не завадить теж трохи насолити Ройсу. Бачиш. Усі схопили одне одного за горло.

Ми обернулися на грюкіт і брязкіт столових приборів. Ваєтт ударив по столу, від чого підстрибнули ложки. Він наполовину підвівся зі свого місця.

— Ти цього не зробиш, — прошипів він через стіл до Вольфганга, який із самовдоволеною посмішкою на пофарбованих вином губах тримав келих. — Це зруйнує… — Ваєтт зрозумів, що всі дивляться, і швидко змінив тон. — Вибачте! — вигукнув він із надмірним ентузіазмом, як розмовляє викрадач людей, якого випадково зупинила поліція, а в нього хтось у багажнику. — Перепрошую! Трохи захопився. — Він вказав на Вольфганга. — Нова книга. Звучить дивовижно. — Він і далі вибачливо махав рукою решті вагону й опустився назад у крісло.

— Не думала, що «Джеміні» публікували Вольфганга, — насупилася Джульєтт.

Я відірвав свою руку від руки Джульєтт і потер очі.

— Я просто не можу впоратися з відчуттям, що не… — Слова, які мені було важко вимовити раніше, наткнулися на мої зуби й затріщали по них, благаючи вирватися. Цього разу я їм дозволив: — …не заслуговую бути тут.

— Цілком заслуговуєш. Тут немає нікого кращого за тебе. Ти хороший письменник. Ти заслуговуєш бути тут так само, як…

— Ні. Джул. Не тільки тут. Я кажу про відчуття, що взагалі нічого із цього не заслуговую. Будь-де.

Вона розгублено кліпнула й нахилилася вперед. У мене не було іншого вибору, окрім як говорити далі, та я не міг дивитися на неї, тому натомість дивився в чорнильну темряву.

— Кожен, хто помер… Вони не зробили нічого поганого. А я не зробив нічого особливого. Тож чому я тут, а вони — ні? Я не заслуговую на це більше за них. Сидіти в цьому поїзді, отримувати гонорари… Я навіть не заслуговую цього… цього неймовірно дорогого вина.