Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Ні, ну це ж треба таку наглість! Я досі не могла прийти в себе, адже точно не звикла до такого ставлення до себе. Просто нечувано, що він так спілкується з принцесою. Хоча Аларік теж королівської крові. Проте це не скасовує того факту, що він все ж чоловік. Має бути хоч якась повага до дівчини.

В Хейвенберді таке б точно було не прийнятним. Невже в Валорії все зовсім інакше? Як цей вампір сміє сміятись з мене? З принцеси Ілларії Рейвенпорт. Та я його готова задушити своїми руками, та, на жаль, він вже мертвий. Думаю, що це точно не дасть абсолютно ніякого ефекту.

Не знаю чому саме мене це так дратувало. Я ж ніби не вважаю себе зарозумілою принцесою. Але зараз це справді просто дратувало. Так я старалась прогнати думки про його посмішку. Я відчувала, що просто починаю закипати від цього. Ще трохи, і моя магія почне виходити з під контролю. Чому цей вампір такий привабливий?

Так, Лія, тихо. Нам треба захоплення хлопцями. Тим паче такими. Ні, я розуміла, що колись я таки знайду того, хто полонить моє серце. Проте це точно буде не він.

Знайшовши свою улюблену галявину, де нікого й ніколи не було, я видихнула. Ще не вистачало, аби хтось дізнався про мою силу. Мені й так вистачало того, що мене не сприймали серйозно, адже я принцеса не по крові. Мій батько був молодшим принцом Хейвенберду, а трон мав отримати дядько Реджинальд. І саме так сталося.

Проте Амаранта, його донька, зникла безвісти, і саме я стала спадкоємицею престолу. Однак я вирішила, що дівчинка вижила, і колись ми таки її знайдемо. Я присіла на землю та зосередилась. Моя магія часто не піддавалася контролю, але все ж я намагалася це робити.

Тут лежали кістки різних тварин, яких можна було підняти. Ах так, я некромант та можу керувати блискавкою. Просто чудово, чи не так? Темний дар, який я маю приховувати від усіх, адже принцеса королівства метаморфів має бути світлою. Принаймні так всі чомусь вважають. Але я точно була не такою.

Через хвилину переді мною стояв скелет ведмедя, що був готовий прислуговувати мені. Тепер це зайняло трохи менше часу. Але як довго я зможу все приховувати? Наступного семестру в нас буде предмет розвитку індивідуальних сил. І тоді просто не буде іншого виходу.

- Так от який секрет приховує принцеса Ілларія, - почувся голос. - Чесно, не очікував чогось подібного від тебе.

Мені не треба було обертатись, адже я знала, хто там стоїть. Аларік. Від страху я забула контролювати скелет, і він розпався. Ну от чому він знову тут? Невже прослідкував за мною? Але найгіршим було не це. Він обов'язково розповість все іншим, і тоді мене почнуть зневажати. Я стану чужою тут.

Від образи на очах почали виступати сльози, але Аларік не має їх побачити. Я швидко встала та повернулась до вампіра, з останніх сил контролюючи себе.

- Так ти некромант? Небезпечна сила, - посміхнувся він. - Та, я помилився. Ти можеш створити зомбі-єдинорога? А може метеликів? Невже я не найголовніший монстр тут? Не думав, що таке тут може бути.

Я не знала, що йому сказати, адже була дуже налякана. Страх буквально скував мене. І це справді так. Я була монстром, і прекрасно усвідомлювала це. Але все ж хотілося знайти тут своє місце. Та тепер це буде неможливо. Мене будуть боятися та ненавидіти.

- А от якщо ж дізнаються в Академії. Мене б навіть могли менше ненавидіти. Всі лякаються тебе, а я б спокійно жив собі. Які чудові можливості відкриваються для мене, - червоні очі Аларіка зблиснули в темряві. - Страшний некромант, що може вбити кожного. А от якщо і другий дар такий же небезпечний... Я вже уявляю ті чутки, що оточуватимуть тебе.

Невже він це зробить? Від образи захотілось плакати. Я не хочу залишитись сама, та ще й вилетіти з Академії. Хоча це й неможливо, але я скоріше сама втечу. Нічого, закінчу якось навчання інакше. Але ж мені так тут подобається. Нарешті я маю справжню подругу, а Аларік хоче це все зруйнувати.

- Давай, йди, розкажи всім. Вперед, ти ж точно хочеш зробити це. Знищ все, що в мене почало з'являтися тут, адже так буде краще для тебе, - мені вже не вдалося втримати сльози. - Я монстр, і я знаю про це. Моє життя і так зруйноване. Тому я вже звикла. Ти не відкрив для мене щось нове.

Я стала бігти від нього. Не знаю, навіщо. Просто я вже не змогла стримувати сльози, а робити цього перед ним не хотілося. Хлопець не має бачити мою слабкість. Та він, використавши свою супершвидкість, обігнав мене та міцно притягнув у свої обійми. Я не могла зупинити сльози. І навіть те, що мене зараз обіймає вампір, не так вже й бентежило. Я просто хотіла забутися, адже попереду на мене чекали жахливі часи. Та хлопець ще міг мене дивувати.

- Тихо, не плач, заспокойся. Все буде добре, твоє життя не зруйнується, - лагідно промовив Аларік. - Я ж лише жартував. Просто в мене характер такий своєрідний. Я б ніколи не нашкодив комусь. Тим паче таким симпатичним принцесам. Тому не бійся, твій секрет не випливе поки ти сама того не захочеш.

Обережно він витер сльози з мого обличчя. І це був такий милий момент, що мені знову хотілося розплакатися. Аларік і справді нікому й нічого не розповість. Мій секрет залишиться в таємниці. І це дуже цінно для мене.

- Ненавиджу коли дівчата плачуть. А тим паче бути причиною цього. Це одразу ж мене збиває з пантелику. Я звичайно можу обійняти та сказати пару лагідних слів, проте не завжди допомагає. Тому краще переставай, - його посмішка зводила мене з розуму. - До речі, а ти можеш викликати пуму?

- Навіщо? - розсміялась я.

- Ненавиджу пум. А коли побачу якусь з них у вигляді скелету, то хоч потішу своє его, - розсміявся Аларік.

Я розсміялась у відповідь, відчуваючи, що паніка відступила. Невже мене заспокоює компанія вампіра? Не думала, що колись таке станеться. Проте я зараз була в компанії Аларіка, і мені було спокійно. І саме це лякало та захоплювало водночас...