Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Я так і не змогла заснути після того поцілунку. Він був настільки хвилюючим, що я хотіла просто побути наодинці. Проте, і до кімнати не пішла. Не дуже хотілось пояснювати все Ілларії, коли вона повернеться. Тим паче по мені було видно, що щось не так, а мені не хотілося зайвих розпитувань. Тому, я пішла до саду, але Аларіка тут не було. Цікаво. Та в нього ж можуть бути й свої справи. Я не маю його контролювати, адже ми просто друзі. Та й хвилюватися не варто. Все ж вампір може потурбуватися про себе. Але ось так неочікувано я лишилась сама. Якраз час добре подумати. Нащо ми це зробили? Адже я ж знаю його лише один день. Та ще й не подобається він мені. Простий поцілунок, який я вважала катастрофою всесвітнього масштабу. Та ті емоції, що він в мене викликав. Можливо це тому, що в мене давно не було хлопця. Вірніше, він в мене взагалі був один. І розійшлись ми майже рік тому після не дуже тривалих стосунків. Тому, тут я не експерт. Але простий поцілунок, нічого більше. Варто просто забути про це, але я не могла.                                                                    

- Яка приємна неочікуваність. - почула я чоловічий голос.                                                                    

Повернувшись, я побачила Грегорі. Він, як і завжди, був у своїх незмінних окулярах. І це дивно, адже на вулиці ніч. Мені було цікаво, що ж вони там такого приховують. Але навряд чи хлопець розповість мені про це. Ми з ним не були досить близькими, та й справжніми друзями важко назвати.                 

- Що ж сьогодні за ніч така? Вперше таке зустрічає в Королівській Академії. - запитала я. - Хтось взагалі спить? А може всі просто різко стали вампірами лише на одну ніч. Чи я навіть директора нині зустріну?                                                                                                                                                         

- Його ж ніхто не бачив. - розсміявся хлопець. - Тому я все-таки ставлю на те, що ти його сьогодні не зустрінеш.                                                                                                                                                         

- Але, враховуючи всі події, цілком можливо. - я подивилась на нього. - Ну і що ти тут робиш,  крилатику? Сон не йде? Чи може вирішив політати під зірками?                                                              

- Крилатик? Так мене ще ніхто не називав. Це якесь нове прізвисько для мене? - відповів хлопець. - Якась нині особлива ніч, адже щось ніхто не може поринути в сновидіння. Я в Академії бачив ще декілька таких самих. Колись мені розповідала няня, що такі дні називають Місяцевими. Вони якось по-особливому впливають на мене, адже це ніч древньої магії.                                                                    

- От бачиш, все цілком логічно пояснюється. - я потиснула плечима. - Може все ж присядеш і не будеш тут так стояти?                                                                                                                                        

Хлопець присів біля мене на лавочку. Дивно, але мені було цілком комфортно в його компанії. Хоча раніше Грегорі Аркан мене дуже сильно дратував. Що ж зі мною таке коїться? Це на мене так повпливав поцілунок?                                                                                                                                

- Ти якась стривожена. Таке відчуття, ніби побачила щось дуже страшне. - сказав хлопець. - Все добре?                                                                                                                                                         

- Ти що, переживаєш за мене, Грегорі? - посміхнулась я. - Невже таке може бути?                                  

- Проста цікавість. - відповів він.                                                                                                                 

- Та ні, все добре. Ніби добре. - я видихнула. - Окрім того, що я досі не знаю ким є. Не знаю, хто мої справжні батьки та чому я зникла. Стільки різних питань. І мені здавалося, що тут я отримаю відповіді на свої питання, але це зовсім не так. Та ніхто не обіцяв що буде просто.                                               

- Ну, зате в тебе цікаве життя. Ти маєш кожного дня якісь цікаві пригоди, а от в мене все досить нудно. - мені стало трохи легше. - Так що вище ніс, все буде добре. Принаймні я в це вірю.                                  

Та чи справді так і буде? Я вже тут кілька місяців, а нічого абсолютно не відбувається. Я хочу отримати хоч якісь відповіді.                                                                                                                                        

- А в тебе справді є крила? - раптово запитала я. - Просто я ніколи не зустрічала когось з твоєї раси. А раптом це проста легенда.                                                                                                                         

Ні, мені справді було цікаво. Адже вони рідко показують їх, а в книгах ілюстрації не дуже правдиві. Принаймні тато мені якось розповідав, що він бачив короля. То в нього були зелені крила, але таке відчуття, ніби вони не справжні. А зараз в мене є можливість дізнатися більше.                                  

- Є, як і в кожного з нашої раси. - хлопець мені посміхнувся. - Можливо, колись тобі їх покажу. Якщо будеш добре себе поводити. І перестанеш мене бити.

- Це було лише раз. - обурилась я. - Та й ти сам винний. Не треба було вихвалятися, що ти вмієш добре битися.                                                                                                                                        

- Я ж не знав про військовий вишкіл. - посміхнувся він. - Та й приємно програвати такій неймовірній дівчині.