Читати книгу - "На другому березі"

Напружені м'язи моряцькі, мов линви та ремені.

По хвилях вітри сновигають заблукані поповзом,

і ніч виїжджає з-за обрію темряви повозом.

Блідим по воді молоком розіллється блиск місяця;

мов прапор, хмаринки на щоглах повісяться.

Сердито тайфун лопотав корогвами, мов косами;

чардак[35] колихався, обсипаний густо матросами.

Ночами та днями пливуть кучугурам хвиль напросто,

давно не вітав їх зелений на дереві паросток.

Гей, дні, на широких морях перебуті чи вузинах!

Все скоро минає, скоріше від лоскоту пужална.

Темп часу не став, у бігу все шалене прискорення.

Із серця біль рвав, видирав до саміського кореня.

Та де б не поїхав, гонило за ним завжди чучело;

у серці гонило щось дивне його та все мучило.

Минають південні моря із містами, де пагоди.

Ніде вже не можна знайти цьому серцеві злагоди.

ПОЯСНЕННЯ

На дворі буревій,

у корчмі портовій

на столі в чарці джин.

Нещасний, нещасний,

хто бісові програв тінь власний.

Дівчина та джин – єдиний лік на сплін.

Гей, джину вщерть,

гей, джину вщерть!

Море, дівчина та джин – єдиний лік на смерть.

П існя 3

Вертають із бур, із дощів, завірюх перемочені,

голодні, невиспані, втомлені та в знеохоченні.

Причалив, приплив корабель до далекої пристані.

Під шум морських грив проминали вмить дні дикі, пристрасні.

Моряцькі пісні поплили по тавернах у гавані,

неначе вино для сердець, що від туги поламані.

І тисяча ламп заблистіла в розбавленім городі.

Обнажене тіло дівоче й скуйовджені бороди.

За хвилею хвиля лягає під вітром в зневоленні.

Регочуть матроські обличчя шорсткі, неоголені.

Хрипкий саксофон тут хихикає басом за скрипкою,

танок тупотить під ритм мелодією дикою.

Танечниць перегнуті постаті п'яно без сорому.

Що ж може, однак, помогти капітанові хворому?

Востаннє уста цілував, мав знов їхати в подорож,

за щастя пив. Тінь його встала зі стін, пішла ходором.

З рук вилетів келех із гуком. Кругом все у померках.

В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.

Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.

Пояснення

На дворі буревій,

у корчмі портовій

на столі джину збан.

Та не йде вже пиття.

Під столом без життя

молодий капітан.

Епілог

На синьому небі почали вже зорі виблискувати,

у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.

Пісня мандрівника

Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!

На берег моря туга, в край землі жене,

де океан манить піснями хвиль мене.

Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,

де линв протяжна пісня й щоглів має триста,

де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.

Не стану, аж на них очима відпочину.

Почую вітру рев і мев почую крик,

хвиль булькіт і води об стіну човна сик,

та відгук, що стерна справляє оборот.

Тоді скажу: це мій до моря поворот.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!

Тужу за морем, батьківщиною матроса.

Шумить у серці вітер, жар вперед жене.

На море! Гей, на море!! Сум тут вб'є мене.

Іван Мейсфілд [36]

JohnMasefield

Вільний переспів з англійської мови

Романтизм

Над морем в хмарах марить чорна галич,

ліричний місяць потопає в тінь.

І дикі скелі й синя далечінь.

Пливуть похмурі Байрона[37] ушкали.

В городі в темну ніч самітний Вертер[38]

на зір вазі сам важить світ і серце

своє й сумує, що живе, не вмер ще.

О ти, покрово хворих серць, о смерте!

Є два світи: один круг нас, а другий —

це ми; між ними вічна боротьба

лягає на життя клеймом напруги.

Чи ж не сильніші в грудях буревії,

як порожнечі дійсності клятьба?

– Не знали, що гарніший світ від мрії.

Молодий поет

Над лугом буря свище, наче пуга,

і вітряна кряжами кряче пря,

мов не ліси хвилюють, а моря,

та в серце туга стукає, мов пугач.

Тоді виходжу в чорну ніч на ґанок,

деру очима тінь, гляджу зорі.

Крізь вихор чалий кінь зарже над ранок,

роздзвінно гупне копитом в поріг.

І сам не знаю, як скачу в стремена,

хватаю репане реміння нузд,

а завірюха на дворі шалена

рамена отвирає й мутить глузд.

Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,

шепоче: «Молодий, не їдь, не їдь!»

Прочитан[39]

Уздовж причілля тінь лягає вогко,

а коло брам розколений колодязь,

у землю встромлений, немов колода,

зеленим, молодим сміється мохом.

Патлатий, кучерявий прочитан

руками обіймає червінь цегли

та головою похитує легко

над проминанням людських правд й оман.

В труні віків лягли дні юні замку,

минувшини обвило листя клямку,

та й, може, сотий сніг на полі тане,

новими бурями співа Вкраїна.

О пісне, як же ж часто прочитаном

цвітеш ти буйним на життя руїнах.

Любов

У правилі математичнім світа

за дужки викинена невідома,

незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома

дарма шукати слів її німих.

Коли здається: пустку переміг,

приходить тиха, наче ніч, утома.

Усміхнені, штудерні тріолети,

мов лід холодні, кажуть нам даремно,

вмовляють, що любов це річ неземна.

О, де ти є, незнана, о, де є ти?

Чи кинув хто на тебе анафему?

А може, винайшли тебе поети,

щоб до згучних сонетів мати тему.

Ідеал

На синьому безмежжі океану,

де не догляне навіть людське око,

високо, аж до хмар, в імлах глибоко

самітний острів серед хвиль пеану.

На острові, так каже казка,

теменні скарби десь лежать закляті.

Горять моряцькі очі у завзятті,

жага бушує в душах буйно й баско.

І вітер дме, і буря тне у парус,

а човен щоглами дере мли пару,

солоною водою перемок.

Нараз вдаряють у підводні скелі,

щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:

на острові пустелі лиш – пісок.

Алхімія

В маленькій келії душно, запах сірки.

Засушений, мов сірка, жовтий маг

в реторту п'ялить очі, повні спраг.

Червоний біс регочеться із дірки.

Мов кльоша, золота над всім омана

та опар в куреві кімнату