Читати книгу - "Чорнильна кров"

Кевін Крослі-Голанд. Артус. Магічне дзеркало

Коли стемніє, не так легко пройти до Омбри. Вартові перед міською брамою нікого не пускають, та Феноліо всіх їх знав. Для опецькуватого мурмила, який цієї ночі наставив на нього спис, він колись писав любовні вірші. І результат був вельми добрий. А судячи з того, як цей дурень виглядає, то він і надалі потребуватиме його послуг.

— Але до опівночі вернись, писако! — пробурмотів бридкий чолов'яга, перш ніж дозволив пройти. — Мене тоді змінює Тхоряка, і його не цікавлять твої оповідки, хоч його шикарнюча любка і вміє читати.

— Дякую за попередження! — сказав Феноліо, нагородив телепня вдаваною усмішкою і пішов. Наче він не знав, що з Тхорякою краще не жартувати! Живіт ще досі болить від удару списом. Феноліо намагався прослизнути повз брамника, використавши кілька добре складених фраз. Та Тхоряку не підкупиш, ні віршами, ні іншими письмовими дарами. Тхоряка хотів золота, а золота у Феноліо мало, принаймні не досить, щоб розтринькувати на вартових.

— До опівночі! — Він шпортався на крутій стежці і тихо лаявся. — Шпільмани ж тільки тоді й починають забави!

Син його господині ніс перед ним смолоскип. Іво дев'ять років, і він хоче відчути всі дива цього світу. Коли Феноліо йде до шпільманів, малий щоразу свариться з сестрою за честь нести смолоскип. Феноліо платив його матері кілька монет на тиждень за мансарду. За ці кошти Мінерва прала, готувала, латала одяг старого. А Феноліо розповідав її дітям казки на ніч і терпляче вислуховував, яким упертюхом часом буває її чоловік. Так, він добре влаштувався.

Хлопець поспішав. Малий не міг дочекатися, коли вони доберуться до кольорових палаток, там, де музика і світло багать заповнюють ліс. Він весь час докірливо озирався, наче Феноліо навмисне не поспішав. Що він собі думає? Що старець швидкий, як цвіркун?

Там, за селянськими хатинками, де земля така кам'яниста, що ніщо не хотіло рости, строкаті розбили табір. Відколи Омбрійський князь більше не слухав їхніх жартів і пісень, вони зупиняються тут рідше, але, на щастя, князівський онук не хоче святкувати свій день народження без чарівників. У неділю вони нарешті пройдуть крізь міську браму: вогнедуви і канатохідці, дресирувальники і кидії ножів, актори, блазні і шпільмани; вони співатимуть пісні Феноліо.

Феноліо охоче писав для строкатих: зухвалі, похмурі пісні, веселі або сумні історії — залежало від його настрою. Багато на цьому не заробиш. У шпільманів порожні кишені. Якщо він хоче заробити, треба писати князям або багатому купцеві. Але він хоче, щоб його тексти танцювали, щоб люди кривлялися, він хоче розповідати про селян і розбійників, простий народ, який не живе в замках і не їсть із золотих тарелів, тому він пише для шпільманів.

Минуло трохи часу, перш ніж вони звикли до Феноліо у таборі. Відколи мандрівні співці виконують пісні Феноліо, а їхні діти просять розповісти його історії, строкаті його не проганяють. Навіть ватажок запрошував посидіти біля вогнища. Цієї ночі він теж його запросив.

Шпільмани називають ватажка Чорним Принцом, хоча в ньому немає й краплини князівської крові. Принц добре піклувався про своїх строкатих. Вони вже двічі обирали його ватажком. Звідки все те золото для бідних і калік, про це, звичайно, краще не запитувати. Але Феноліо добре пам'ятав: Чорного Принца вигадав він.

«Так, їх усіх створив я!» — подумав він, коли музика залунала голосніше. Він створив Принца і прирученого ведмедя, який ходив за ним, як собака, Хмарохідця, який впав з канату, і ще багатьох інших, навіть двох князів, які вважали, що саме вони створюють правила гри в цьому світі. Феноліо бачив не всіх своїх створінь, але щоразу, коли хтось із них стояв перед ним у плоті й крові, його серце билося швидше. Він не завжди міг пригадати, чи герой вийшов з-під його пера, чи з'явився якось інакше…

Ось нарешті й кольорові палатки. Вони — як квіти серед чорної ночі. Іво майже біг. Назустріч на одній нозі стрибав брудний хлопчина з розтріпаним, як хутро приблудного кота, волоссям. Він задирливо вишкірився до Іво і на руках утік геть. Боже ж ти мій, ці шпільманські діти згиналися і перекручувалися, наче в їхньому тілі не було кісток!

— Ну, йди вже! — пробурмотів Феноліо, коли побачив благальний погляд Іво. Смолоскип старому вже не потрібен. Між палатками горіли кілька багать. Деякі з цих наметів — усього-на-всього натягнені між деревами брудні полотнища. Феноліо озирнувся і задоволено зітхнув. Хлопець пострибав геть. Саме так він уявляв собі чорнильний світ, коли писав його: кольоровий і гамірний, сповнений життя. Повітря пахло димом, смаженим м'ясом, чебрецем і розмарином, кіньми, собаками і брудним одягом, хвоєю піній та паленими дровами. Він обожнює цей запах! Він любив цей балаган і навіть цей бруд. Життя вирувало перед його носом, а не за зачиненими дверима. У цьому світі можна навчитися всього: як коваль вигинає в жаринах серп, фарбувальник змішує фарби, дубильник обробляє шкіру, швець кроїть шкіру для нової пари черевиків. На вулиці, в провулку, на площі або як тут, між убогих палаток, могло з'явитися все. І Феноліо, мов дитина, спостерігав за цим, навіть коли сморід від шкіри і фарбувального чана запирав йому подих. Цей світ йому неймовірно подобався, хоча не все йшло за його планом.

«Сам винен. Треба було написати продовження! — думав Феноліо і обережно прокладав шлях крізь натовп. — Я можу хоч зараз його написати і все змінити. Але треба читця!»

Звичайно, він шукав Чарівновустого, але даремно, нікого нема. Ні Меґі, ні Мортимера, ні партача Даріуса.

Феноліо був лише автором, який писав гарні тексти, і з того не дуже розкошував. А створені ним князі заправляють у його світі: гірше, ніж було, краще, ніж буде. Все це дуже неприємно!

Змієголов непокоїв його найбільше. Він сидів високо над морем на срібному троні в Сутінковому замку і заправляв землями на південь від хащі. Образ непоганий. Найпослідущий пес, живодер. Та негідники зрештою — основна складова сюжетів. Якщо їх, звичайно, можна контролювати. Для цього Феноліо і видумав Тлустого князя й Козимо Вродливого. Але цей князь охочіше сміявся з незугарних шпільманських жартів, аніж воював. Хто міг передбачити, що Козимо так швидко загине, а його батько сяде, мов недопечений пиріг?

«Не моя провина! — часто повторював собі Феноліо. — Не мої ідеї, не моя провина! Але воно все одно сталося. Таке враження, ніби якийсь писака замість мене продовжив оповідку, а творцю цього світу виділив роль бідного поета. Годі, припини! Насправді ти