Читати книгу - "Чорнильна кров"

Ні, він не бідолаха. Все, що хотів слухати Тлустий князь, — то лиш жалобні пісні Феноліо про свого сина. Та й історії, які він писав для князівського внука Якопо, Бальбулюс — найвідоміший ілюстратор на весь цей світ — власноруч записував на найдорогоціннішому пергаменті. Ні, не все так кепсько!

Крім того, його тексти зараз у більшій безпеці серед шпільманів, ніж у книжках, де просто припадають порохом. Вільні, як птахи, — саме таке життя він уявляв для своїх текстів! Вони занадто могутні, щоб довіряти їх кожному дурневі в друкованому вигляді. Хто зна, що вони вчворять з його текстами. З цієї точки зору, те, що в цьому світі не було друкованих книжок, його заспокоювало. Тут їх писали від руки, і через це вони такі дорогі, тож і купують їх лише князі. Інші запам'ятовували тексти або слухали шпільманські розповіді.

Якийсь хлопчина шарпонув Феноліо за рукав. Весь плащ у дірках, з носа тече.

— Чорнильний ткачу! — Він витягнув шпільманську маску і поспіхом приклав її до очей. На потріскану шкіру наклеєно блідо-коричневе і блакитне пір'я. — Хто я?

— Гм! — Феноліо наморщив лоба, наче напружено думав.

Рот під маскою розчаровано скривився.

— Сойка! Звичайно, сойка!

— Авжеж! — Феноліо вщипнув його за маленький червоний ніс.

— Розкажеш нам сьогодні якусь нову історію про нього? Будь ласка!

— Можливо! Але мені здається, Сойчина маска розкішніша, ніж оця. Як думаєш? Слухай, може, понаклеюй ще трохи пір'їн?

Хлопець стягнув маску з голови і понуро її оглянув.

— Їх не так-то легко дістати.

— Пошукай біля річки. Навіть сойки остерігаються котів. Він хотів було йти далі, та хлопець його міцно тримав. У шпільманських дітей міцні рученята, хоча самі дітваки худющі.

— Тільки одну історію. Будь ласка, Чорнильний ткачу!

Ще двоє дітлахів вигулькнули біля нього, дівчинка і хлопець. Сповнені надії очі дивились на Феноліо. Так, історія про Сойку… Його історії про розбійників завжди були класнючі — навіть його внуки їх любили, там, у іншому світі. Та його оповідки про грабіжників, які він складав тут, були куди цікавіші. Їх можна почути скрізь. Неймовірні вчинки найсміливішого грабіжника, найвишуканішого і найбезстрашнішого Сойки. Феноліо добре пригадував ту ніч, коли він вигадав Сойку. Рука тремтіла від люті, коли він писав.

— Змієголов знову зловив шпільмана, — розказав йому Чорний Принц тієї ночі, — цього разу Горбуна. Вчора опівдні його повісили.

Горбун, його персонаж! Безневинний чолов'яга, який міг встояти на голові довше, ніж будь-хто інший.

— Що цей князь собі дозволяє? — кричав тієї ночі Феноліо, наче Змієголов міг його почути. — Я вирішую, кому в цьому світі жити, а кому вмирати, лише я, Феноліо!

І слова потекли на папір, люті й дикі, як розбійник, якого він придумав тієї ночі. Сойка уособлював усе те, про що так мріяв Феноліо у своєму світі: вільний як птах, безстрашний, вишуканий (часом і дотепний), забирає в багатих, віддає бідним, захищає слабких від свавілля сильних у цьому світі, де немає закону, який би їх захищав…

Знову хтось шарпонув Феноліо за рукав.

— Будь ласка, Чорнильний ткачу! Одну історію!

Настирливий, пристрасний слухач історій. Можливо, цей хлопчина стане відомим шпільманом.

— Ви розповідали, що Сойка вкрав у Змієголова його талісман! — прошепотів хлопчик. — Палець повішеного, що охороняє від Білих жінок. Ви ще казали, що тепер палець висить у Сойки на шиї.

— Казав? — Феноліо підвів густі розпатлані брови. Це завжди виглядало дуже ефектно. — Ну, я чув ще щось цікавіше, та спершу маю поговорити з Чорним Принцом.

— Ну будь ласка, Чорнильний ткачу! — Вони повисли на його рукавах і мало не зірвали дорогу крайку. За кілька монет він нашив її собі на цупку матерію, бо не хотів виглядати так жалюгідно, як ті писарі на площах.

— Ні! — сказав він суворо і стряс дітлахів із рукавів. — Можливо, пізніше. А тепер зникніть!

Той, що з мокрим носом, дивився йому вслід такими сумними очима; що на мить нагадав Феноліо його внуків. Піппо завжди так дивився, коли дідусь приносив нову книжку і заохочував його до читання.

«Діти! — думав Феноліо, коли підходив до багаття, де стояв Чорний Принц. — Вони скрізь однакові. Жадібні маленькі чудовиська. Проте найкращі слухачі, байдуже в якому світі. Найкращі!»

Чорний Принц

— Отже, ведмеді вміють створювати власну душу… — сказала Ліра. — Скільки ще незвіданого в світі.

Філіп Пульман. Золотий компас

Чорний Принц був не сам. Звісно, ні. Як завжди, його ведмідь був поруч. Мов кошлата тінь, він сидів позаду господаря, біля багаття. Феноліо добре пам'ятав слова, якими власне й створив Принца. На самому початку «Чорнильного серця», розділ другий. Підходячи до нього, Феноліо тихо промовляв:

— Хлопець-сирота, шкіра ледь світліша за чорні кучері, швидкий на язик, так само й з ножем, завжди готовий захистити тих, кого любить: скажімо, його обох молодших сестер, чи замученого ведмедя, чи Вогнерукого, його ліпшого, найліпшого друга…

— …який все одно помер би надзвичайно трагічною смертю, якби сталося так, як я задумав, — додав Феноліо, киваючи Принцу. — Але цього мій чорний друг, на щастя, не знає, бо навряд чи тоді я був би бажаним гостем біля його багаття.

Принц відповів на привітання. Напевно, він вважав, що Чорним Принцом його нарекли через колір шкіри, та Феноліо ліпше знав, у чому річ. Ім'я для нього він поцупив із підручника з історії свого давнього світу. Колись його носив славнозвісний лицар, королівський син і до того ж великий розбійник. «Чи сподобалося б йому, що його ім'я носить кидій ножів, король шпільманів? А якщо й ні, то все одно з цим нічого не вдієш, — розмірковував Феноліо, — адже його історія давним-давно скінчилася».

Ліворуч від Принца сидів нікчемний цирульник-халтурник, котрий мало не зламав Феноліо щелепу, вириваючи зуба, а праворуч — Ворон, миршавий факір, котрий так само мало розумівся на своєму ремеслі, як цирульник на вириванні зубів. Щодо цирульника Феноліо не був упевнений, утім Ворон у жодному разі не був його винаходом. Хтозна, звідки він узявся! У кожного, хто бачив, як той вивергав полум'я, — халтурно і побоюючись вогню, — відразу на язику крутилося інше ім'я: Вогнерукий — Вогнеходець — Приборкувач полум'я…

Ведмідь зарохкав, коли Феноліо підсів до господаря, ближче до багаття, і вивчав гостя жовтими очками, немов зважуючи, скільки м’яса ще можна згризти з цих старих кісток. «Сам винен, — подумав Феноліо, — навіщо було приставляти Принцові прирученого ведмедя? Вистачило б і собаки». Торгівці на базарі розповідали кожному, хто слухав, що ніби той