Читати книгу - "Кульбабове вино"

І ось Джон і Дуглас бродять поза містом, день знову теплий і якийсь зграбний, наче мармурова кулька, високо над головою здіймається блакитна скляна чаша неба, а під ногами, виблискуючи проти сонця, розбігаються по білому камінні прозорі струмки. Погідний день, досконалий, мов вогник свічки.

Дуглас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла. І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце шпаком і підбиває ногою м’ячика, а ти тим часом хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш нічого тобі не треба, до всього можна доторкнутися рукою — так воно близько, напохваті, — і все воно таким залишиться.

Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.

Джон Хафф уже кілька хвилин щось неголосно говорив. Аж ось Дуглас зупинився на стежці й звів на нього очі.

— Джоне, повтори, що ти сказав.

— Та ти ж чув, Дуг.

— Ти сказав, що… їдеш звідси?

— Ось і квиток уже в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-чах-чах! Ту-ту-у-у… — Голос його завмер.

Потім Джон урочисто видобув з кишені жовто-зелений залізничний квиток, і обидва хлопці почали його розглядати.

— Сьогодні ввечері! — вигукнув Дуглас. — Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!

— Так вирішив батько, — сказав Джон. — Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні…

— Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на День праці, а там і День усіх святих… Невже твій батько не може почекати? — Джон похитав головою.

— Ну й халепа, — сказав Дуглас. — Дай я сяду… Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди — може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.

— Але ж ми друзі… — безпорадно мовив Дуглас.

— І завжди будемо друзями, — сказав Джон.

— Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?

— Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.

— Вісімдесят миль — зовсім недалеко! — вигукнув Дуглас.

— Так, справді недалеко, — погодився Джон.

— У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!

Джон довго не озивався.

— Ну то побалакаймо про щось, — сказав Дуглас.

— Про що?

— Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали — ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.

— Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.

— А раніше завжди хотілося!

— Авжеж. — Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. — Та, мабуть, тепер просто не час про це.

— Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.

За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.

— Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам’ятаєш, який він нагорі?

— Звісно, пам’ятаю.

— Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завжди там були?

— Ну звісно.

— Ти певен?

— Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?

— Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь — оті віконця. Дуг, як же це я стільки років їх не помічав?

— Ти й без того мав що робити.

— Справді? — Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа. — От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати… цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто… — Він говорив непевно, затинаючись. — Просто коли я досі не помічав тих віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я пригадати його, коли поїду звідси?

— Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є пригадував.

— Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.

— Неправда!

— Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам’ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой, Дуг, як це страшно! — Він міцно обхопив руками коліна. — Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам’ятатимеш мене, пам’ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?

— Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махатимеш рукою.

— Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?

Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.

— Та ну тебе, Джоне, так нечесно!

— Ти скажи!

— Карі!

Джон відвернувся.

— Ні, сер.

— Як це ні?

— Нічого схожого. — І Джон заплющив очі.

— Ану, повернися, — зажадав Дуглас. — Розплющ очі, дай я побачу.

— Ні до чого, — відповів Джон. — Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.

— Ні, ти повернися!

Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.

— Гаразд, Дуг. — Джон розплющив очі.

— Зелені… — скрушно мовив Дуглас, і рука його впала. — Вони в тебе зелені… Ну то й що, все одно схожі на карі.