Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маріупольський процес 📚 - Українською

Читати книгу - "Маріупольський процес"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маріупольський процес" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 61
Перейти на сторінку:
бачення, – тим часом говорив Батя.

Роман слухав, не перебиваючи, про тепловізори, без яких усі наче сліпі кошенята… І ще, напучував Батя, забереш півсотні нових бронежилетів класу «4 плюс». Особливі броніки, із пластин семиміліметрової австрійської сталі. Гартували на одному з наших підприємств. Усе ми можемо, коли хочемо або коли смажений півень дзьобне в одне місце.

– Що скажеш? – Батя зігнувся, вперся руками в коліна, наче воротар на футбольному полі. – Болить, зараза. Знову потягнув десь спину… І цеє… кевларові каски обіцяли, – докинув він. – Ще, казали, берці нормальні дадуть, це вже від себе. Живемо тепер! А заразом поновиш свій військовий квиток.

І куплю собі нарешті мобілку, подумки додає Роман. Із документів у нього тепер – лише водійське посвідчення, дивом збереглося, бо залишив його у таборі того дня, коли Валік і Петрович загинули, а вони з Шараповим потрапили у полон.

– Кого візьмеш зі собою, щоб за кермом мінятися? – розпоряджався далі Батя. – Кого, не поняв?… Самчича?

І здивовано перепитав:

– Для чого він тобі?

Самчич після того обстрілу, після істерики у бліндажі, не розмовляв. У нього наче щось у голові зрушилось, він не спав ні вдень, ні вночі, в очах застигла байдужість до усього, він переховувався від дійсності углибині себе самого. А може, застряг у своєму внутрішньому фільмі.

Дах поїхав, вирішили хлопці.

– Самчича візьму, – повторив Роман, – нехай розвіється.

Батя почухав чуприну.

– Хоча… – сказав із сумнівом. – Може, й справді… Але як ти без зміни за кермом?… Ну, дивися сам.

До пошарпаної «газельки» із саморобним захистом – ланцюгами під бампером – кілька хлопців принесли пакунки з речами. Родичі у Львові заберуть, згодом передадуть щось сюди; з необхідного, ясна річ.

– Сподіваюсь, тут без зброї, вибухівки, наркотиків, – без тіні усмішки попередив Роман.

– Тільки розібраний «Стєчкін», – у тон йому озвався Корнет.

– Що там у вас? – запитав Роман уже без вихилясів.

Усілякий дріб’язок. Хтось свої джинси та куртку віддав, бо тут вони були без потреби. У когось планшет гавкнув – передавав його тепер додому, у ремонт… З вечора спакувалися. Виїхали на світанку, щойно сонце відірвалося від краю рівнини, поспішали, аби до ночі бути на місці.

На виїзді із зони АТО на першому ж міліцейському блокпосту «газельку» зупинили для обшуку. Перевернули всю машину. Усе перетрусили. Воно й зрозуміло – зі зони на мирну територію прямують. Усе правильно, працюйте, хлопці, робіть свою справу.

Роман закурив цигарку. Самчич стояв, завмерши, поруч, йому аж піт виступив на чолі. «Чого ти?» – Роман поплескав його по спині.

Постовий трапився прискіпливий: розрізав ножем один із щільно запакованих клунків – а там комплект термобілизни та кілька банок тушонки. Глянув тріумфально, підчепив двома пальцями етикетку:

– Новесенька! Жодного разу не в користуванні. А що, на передку цей дефіцит вже без потреби?… І з тушонкою у вас там перебір?…

Самчич стояв ні живий ні мертвий, наче це його піймали на гарячому.

Роман випустив убік дим, розігнав його рукою; цей невизначений жест міг означати: що поробиш?

– А ля гер ком а ля гер… – невдало пожартував.

– Чого? – не врубався міліціонер.

– Він Француз, – раптом озвався Самчич, дурнувато усміхаючись.

– Ото я й бачу, – впав у нерви постовий. – Волонтери вам – одяг, волонтери вам – хавчик, що можуть підганяють, а ви по хатах розтягаєте…

Страшенно розізлився Роман на того хлопця, що пакунок приніс. Василь, чи як його там. Не міг його обличчя пригадати як слід, таке щось, наче непримітне. «Козел», – процідив, повертаючи ключ у замку запалення. Самчич глянув скоса: про того, що обшук робив?… про того, що консерви у термобілизну позавивав?… Чи про нього, Самчича?

На клунку – приліплений скотчем папірчик з адресою. Роман прочитав й одразу згадав того хлопця. Клаповухий, худорлявий, малий. Точно, він, Василь з Рівненщини. Просив закинути речі до матері – хата при трасі, навіть повертати не треба. Ото вже герой…

Щойно рушили, як Самчич до Романа:

– Він це украв?

Дивися, розговорився мовчун.

– Ні, – відповів Роман не одразу, бо що тут скажеш? – Просто заникав…

Самчич навіть голову до нього повернув, так намагався зрозуміти, що трапилося. Ще зовсім пацан. Варто це якось пояснити йому, та й собі одночасно. Підтримати розмову. Нікому із хлопців не вдалося розговорити Самчича, а тепер він сам озивається, реагує на події, боїться, переживає. Увімкнулися нарешті емоції. Це добре. Але що йому скажеш? Що кожен чинить, як вважає за потрібне. І що усюди люди різні. Бабуся казала: всюди є люди, а є людиська. А дід додавав: а є нелюди. Той клаповухий Василь від своїх же й ховав ті речі. Знали б хлопці… Дістав би буки – й у карцер. Можливо, й допомогла б йому ударна доза ліків від жадібності.

А термобілизна, судячи з етикетки, на два розміри більша, ніж треба щупленькому Василеві.

Роман мовчки крутив кермо, машини на дорозі прибували. Що далі на захід, то більше життя вирувало навколо. Самчич знову замкнувся у собі, його цікавість випарувалася, він мляво спостерігав за миготінням легковиків, вантажівок та автобусів, що йшли назустріч чи обганяли «газельку».

– Я не прокурор, – озвався нарешті Роман. – Повернемося, запитаємо цього жевжика, що ще встиг натирити. Хочеш хот-дог?

На заправці купили собі по хот-догу та велику кока-колу на двох. Забутий смак поступово повертав у довоєнне життя.

Так воно сталося, що саме у родичів того захланника довелося заночувати. Рівненська область, село при трасі, вказівник. Пригальмували біля крамниці «Продукти» – єдиного освітленого місця у темряві. Кілька чоловіків наввипередки заходилися пояснювати, де хата Василя. «Ви його побратими?» Роман кивнув, чоловіки підійшли ближче, виказуючи готовність поспілкуватися, але Роман відповів коротко: поспішаємо, нам ще години три пиляти…

Біля старої хати зупинилися. Світло фар ковзнуло по сірих кривеньких штакетинах із латками світлого дерева, освітило жінку з відром у руках. Побачивши військових, вона відро на землю повільно опустила, заклякла на місці. Руки до грудей притиснула. А тоді, як почула, що все гаразд, нікуди їх не відпустила: лишайтеся у нас, он які потомлені, не відпущу у ніч. Сама вже ворота відчиняє: заїжджайте, заїжджайте, хлопці!

У хаті дід у теплій камізельці та бурках серед літа. Крупніший за онука. На оці більмо. І троє сором’язливих сестер-школярок. Вони очей не підводили, подаючи на стіл кукурудзяну кашу з молоком та хліб із маслом. Дід обережно розпитував, Роман, навертаючи кулешу, відповідав, навіть Самчич озивався, і то доволі влучно.

Що Роман знав про того Василя та його життя? Нічого. От тепер дещо дізнався. Він був

1 ... 27 28 29 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"