Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

— Зараз вони відчалять, сер, — сказав я капітанові.

— Наддайте ходу! — вигукнув він. — Тепер треба рятувати себе, а не шлюпку. Якщо ми не доберемось до берега, все пропало.

— Відчалює тільки одна шлюпка, сер, — докинув я. — Матроси з другої, мабуть, побігли берегом, щоб перейняти нас.

— Вони добре захекаються, поки добіжать, — зауважив каштан. — Чого варт моряк на землі, ви знаєте. Цих я не боюся. Мене непокоїть гармата з ядрами. Нас із неї запросто поцілити. Вона така, що стріляє без промаху. Скажете, сквайре, коли побачите запалений гніт: ми тоді крутнем убік. — Просувалися ми досить швидко, як на такий перевантажений човен, і майже не зачерпували води. Нам лишалося не більш як тридцять-сорок разів махнути веслами, щоб досягти піщаної обмілини під деревами, оголеної після відпливу. Піратської шлюпки ми тепер могли не боятись: за виступом берега нас уже було не видно з неї. Той самий відплив, що раніше так заважав нам плисти, зараз, навпаки, був на заваді нашим ворогам. Єдину небезпеку для нас становила гармата.

— Добре було б зняти ще одного з їхніх, — сказав капітан. Але було ясно, що гармата вистрелить неодмінно. Матроси на судні не звертали ніякої уваги на свого пораненого товариша, хоч він був живий і навіть силкувався відповзти вбік.

— Стріляють! — скрикнув сквайр.

— Стоп! — луною відгукнувся капітан.

Він і Редрут з такою силою затримали хід човна, аж корма занурилась у воду. Сквайр попередив нас вчасно. Гримнув гарматний постріл, той самий, що його почув Джім, — гук від сквайрового пострілу до нього не долинув. Ніхто з нас не помітив, куди впало ядро, але мені здалося, що воно просвистіло над нашими головами і що вихор, який воно зняло, і спричинив нам лихо.

Та хоч би там як, а після гарматного пострілу човен наш, почавши від корми, поволі пішов під воду. Ми з капітаном щасливо стали на дно один проти одного — глибина тут була всього три фути. А решта троє беркицьнулися головою вниз і повиринали, відпльовуючись і відсапуючись.

Зрештою, нічого страшного не трапилося: ніхто з нас не загинув, і всі ми дісталися берега. Але загинули всі наші припаси, а ще гірше було те, що з п'яти наших мушкетів не підмокли тільки два — мій (його я інстинктово підняв над головою, коли стрибав у воду) і капітанів: як у людини завбачливої, він у капітана висів за плечима замком догори. Інші три мушкети пірнули під воду разом із човном.

До всього того з лісу, вже зовсім недалеко від нас, почулися людські голоси. Нам загрожувало, що й так опинившись у скрутному становищі, ми можемо бути відрізаними від блокгаузу. І ще ми побоювалися, чи зможуть Гантер і Джойс відбитись від шести піратів. Щодо Гантера, правду кажучи, ми були спокійні, але Джойс нас непокоїв: з нього був догідливий і чесний служник, він міг добре чистити вбрання, але на вояка не дуже надавався. З такими оце думками в голові ми поквапливо дісталися вбрід до берега, кинувши напризволяще свою бідолашну шлюпку з доброю половиною нашого пороху й харчів.

Розділ XVIIІ

РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: КІНЕЦЬ БОЇВ ПЕРШОГО ДНЯ

Щосили бігли ми через ліс, який відділяв нас від форту і з кожним нашим кроком голоси піратів лунали все ближче й ближче. Незабаром ми почули тупіт їхніх ніг і тріскотіння гілок, коли вони продиралися крізь хащі.

Я зрозумів, що нас чекає неабияка сутичка, і оглянув свого мушкета.

— Капітане, — сказав я, — Трелоні стріляє без промаху. Дайте йому свою рушницю, бо його підмокла.

Вони обмінялися рушницями, і Трелоні, мовчазний і спокійний, як і з самого початку подій, на хвилину зупинився, щоб перевірити набій у капітановій рушниці. Саме тоді я помітив, що Грей не має зброї, і дав йому свого кортика. Ми радо побачили, як він поплював на руку, насупив брови й вимахнув кортиком, розтинаючи повітря. З усього було видно, що наш новий товариш не осоромиться.

Пробігши ще кроків сорок, ми дісталися узлісся й побачили частокіл просто перед себе. Ми опинились якраз посередині його південного боку. І майже цю саму хвилину семеро бунтівників з боцманом Джобом Ендерсоном на чолі галасуючи вискочили з заростей біля південно-західного рогу частоколу.

Побачивши нас, вони розгублено зупинились. Ми скористалися з цього й вистрелили — не тільки я та сквайр, а й Гантер і Джойс із блокгаузу. Чотири постріли гримнули, може, безладно, але своє зробили: один пірат упав, решта поспіхом чкурнули до лісу.

Знову набивши мушкети, ми прокралися вздовж частоколу, щоб глянути на підстреленого ворога. Він був мертвий: куля влучила в саме серце.

Ми не встигли навіть зрадіти нашому успіхові, коли з кущів пролунав пістольний постріл, над вухом моїм свиснула куля, і бідолашний Том Редрут поточився й упав на землю. Сквайр і я, — ми відповіли на постріл, але стріляти нам довелося навмання, і, очевидно, то була даремна витрата пороху. Знову набивши рушниці, ми підбігли до бідолахи Тома.

Капітан і Грей уже схилилися над ним. Я з півпогляду побачив, що справа безнадійна.

Мабуть, те, що ми так енергійно відбили їхній напад, налякало піратів, і вони знову відступили, бо ми без усяких перешкод змогли перетягти нещасного старого доглядача дичини через частокіл і занести до блокгаузу.

Бідолаха тільки стогнав і спливав кров'ю. Він нічому не дивувався, ні на що не скаржився, не виявляв ніякого страху і навіть ні на що не нарікав від самого початку наших пригод аж до цієї хвилини, коли ми поклали його вмирати в блокгаузі. Він, мов троянець, один стримував ворогів у проході на шхуні, прикриваючись самим матрацом. Усі накази він виконував мовчки, покірливо й сумлінно. Він був старший за кожного з нас принаймні років на двадцять. І ось тепер цей неговіркий старий і вірний служник помирав у нас на очах.

Сквайр упав перед ним навколішки, цілуючи йому руки і плачучи, мов дитина.

— Я вмираю, докторе? — спитав Том.

— Томе, друже, — сказав я, — скоро ти повернешся додому.

— Перше я хотів би розквитатися з ними за той постріл, — відказав він.

— Томе, — промовив сквайр, — скажи, чи прощаєш ти мене?

— Хіба ж мені годилося б це робити, коли йдеться про мого пана, сквайре? — відповів служник. — А втім, хай буде так. Амінь!

Кілька хвилин він лежав, не озиваючись, а тоді попросив, щоб хтось прочитав молитву.

— Такий уже звичай, сер, — додав він