Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Уліс, справжній Уліс! — Підійшовши до них, місіс Шовіл плеснула в долоні. — Сучасний Уліс! Як це романтично!

— Але не Отелло, — завважила Фрона. — Оповідач лінивий напрочуд. Зупинився на найцікавішому місці і загадково натякає на стародавнього героя. Так ставитись до нас не годиться, містере Сент-Вінсент, і ми не заспокоїмось, доки ви нам не з'ясуєте, яким побитом Тамерлан став вам на перешкоді.

Він засміявся й, неначе знехотя, повів мову далі.

— Коли Тамерлан з вогнем і мечем пронісся по Східній Азії, залишаючи за собою криваві річки, освітлюючи шлях пожежами, тоді гинули держави, міста лежали руїнами, а племена розпорошувалися по світу, як зоряний пил. Люди розбіглися по всій Азії. Рятуючись від жорстокостей лютого переможця, втікачі досягали далекого Сибіру, прямуючи на північ і на схід, і тому вздовж полярного узбережжя цієї країни осіло багато монгольських племен. Не надокучило вам ще слухати?

— Ні, ні! — скрикнула місіс Шовіл. — Це надзвичайно цікаво. Ви так майстерно розповідаєте. Це нагадує мені…

— Маколея[13], — добродушно засміявся Сент-Вінсент. — Я, бачите, журналіст, і Маколей мав великий вплив на мій стиль. Але обіцяю надалі спростити свої вирази. Отже, коли б не ті монгольські племена, ніщо б мене, мабуть, не зупинило в дорозі. Мені б не довелося одружуватись із дикунською царівною, ставати майстром щодо військових чвар та крадіжок оленів, і я легко, без перешкод доїхав би до Петербурга.

— О, ці герої! Скільки від них клопоту. Чи не так, Фроно? Ну, то як же там було з царівною та оленями?

Комісарова дружина приязно всміхнулася до нього, і він, поглянувши на Фрону, повів далі:

— При березі там живуть ескімоси, люди веселі, тихомирні й щасливі. Вони називають себе укіліон, себто поморяни. Я купив у них собак та харчу, і вони обійшлися зі мною дуже гарно. Але вони залежать від чо-чуенів, чи лісовиків, що їх також називають «оленячі люди». Чо-чуени — дике, войовниче плем'я, що зберегло в собі невгамовну монгольську лютість, тільки ще вдвоє жорстокіше за своїх пращурів. Коли я відійшов від берега в глибину країни, вони наскочили, забрали все моє добро, а мене зробили невільником.

— А то не були росіяни? — запитала місіс Шовіл.

— Росіяни серед чо-чуенів? — Він весело засміявся. — Географічно вони живуть на землях, що належать білому цареві, але політично цілком від нього незалежні. Не думаю навіть, щоб вони коли про нього чули. Не забувайте, що внутрішня частина північно-східного Сибіру покрита полярною ніччю, — це терра інкогніта, куди рідко хто заходив, а не вертався звідти ніхто.

— Але ж ви?..

— Це щасливий виняток. Не знаю, чому вони змилувалися надо мною. Але так воно трапилось.

Спочатку зі мною поводилися дуже зле, жінки та діти били мене, одягали в погані, вошиві шкури, годували покидьками. Вони не мають бога в серці, ті дикуни. Як я залишився живий, сам не розумію. Пам'ятаю тільки, що спочатку я часто думав про самогубство. Врятувало мене тоді лишень те, що я дуже скоро став нечутливим, зробився ніби твариною — так вплинули на мене постійні страждання та зневага. Напівзамерзлий, вмираючи з голоду й терплячи нечувані муки, часто зомліваючи, — так мене немилосердно били, — я все терпів, наче справжня тварина.

Тепер усе це здається мені сном. А дечого я зовсім не можу пригадати. Мов уві сні мені ввижається, що мене прив'язували до санок і волокли з табору в табір, від племені до племені. Мене, мабуть, там показували, як у нас оце показують левів, слонів чи дикунів. Скільки так минуло часу, куди саме мене заводили — не знаю. Думаю, що промандрував я тоді кілька тисяч миль. Знаю тільки, що коли я прийшов до пам'яті, коли став знову людиною, то був за тисячу миль на схід від того місця, де мене захопили в полон.

Була весна. Мені здавалося, наче я прокинувся після довгого-довгого сну. Я був прив'язаний до санок оленячим ременем. Обома руками я тримався за нього, мов та мавпа, що водить катеринщик, бо ремінь понатирав мені шкіру і на тілі поробилися криваві рани.

Тоді я взявся на хитрощі і прикинувся покірливим та догідливим. Цілу ніч я співав, витанцьовував, проробляв усякі витівки, аби догодити дикунам, не хотівши, щоб зі мною надалі поводились так, як дотепер, коли я замалим не збожеволів. Треба вам знати, що «оленячі люди» вели торгівлю з поморянами, а поморяни — з білими, переважно з китоловами. Отож пізніш в однієї жінки я знайшов колоду карт і почав дурити голови чо-чуенам різними примітивними штуками. Крім того, з урочистою міною я ще показав їм кілька салонних фокусів. Цей мій хист одразу оцінено, і, як наслідок, мене стали краще зодягати і годувати.

Коротко кажучи, я невдовзі зробився поважною персоною. Спершу за порадами звертались до мене старі та жіноцтво, а потім приходили й ватажки. Великою мірою стала мені в пригоді моя дещиця знань з медицини та хірургії. Без мене дикуни не могли тепер обійтись. Колишній раб — я домігся рівного із старшиною становища. Зрозумівши їхнє життя, я набув слави великого знавця як військових справ, так і мирних. Все їхнє багатство й добробут залежали від оленів. І весь час ми або самі чинили наскоки на сусідські оленячі стада, або боронили свої від ворожих наскоків. Я удосконалив їхні методи боротьби, навчив їх стратегії і тактики, показав їм різні військові хитрощі, так усе владнав, що жодне сусіднє плем'я не могло встояти проти них.

Одначе хоч я й мав такий великий вплив, до волі не наблизився ні на крихту. Смішно сказати, але я перестарався і став для них потрібним. Вони поводилися зі мною якнайкраще, але стерегли, як ока в лобі. Я міг вільно ходити й наказувати їм, що заманеться, але коли вони від'їжджали торгувати на узбережжя, мені не дозволялося їхати з ними. На це вже я не мав права.

Політичний лад був у них дуже несталий, і коли я надумався його вдосконалити, то замалим знову не вклепався. Як я організував спілку з двадцятьох чи й більше сусідніх племен, щоб покласти край безнастанним чварам, мене навіть поставлено було на чолі цього об'єднання. Одначе старий Пі-Юн, найбільший з ватагів, щось наче король, хоч і відмовився від претензій на своє верховенство, не захотів позбавитися привілеїв. Єдине, чим я міг його втихомирити, це одружившися з його дочкою Ільсвунгою. Він навіть вимагав цього.