Читати книгу - "Затемнення"

— Як же я за тобою скучила, Джейку, — вихопилося у мене.

— А я за тобою, — його усмішка стала ще ширшою, а очі — щасливими і чистими, нарешті вільними від гніву та образи. — Ти навіть не уявляєш, наскільки. Ти скоро повернешся?

— Так скоро, як тільки зможу, — пообіцяла я.

РОЗДІЛ 6. ШВЕЙЦАРІЯ

Їдучи додому, я не звертала особливої уваги на мокру дорогу, яка виблискували проти сонця. Мій мозок працював над потоком інформації, яку підкинув мені Джейкоб, і намагався розкласти все по полицях і звести кінці з кінцями. Але, незважаючи на цей чималий вантаж, я відчула полегшення. Побачити, як Джейкоб усміхається, поділитися нерозкритими секретами… — це хоч і не вирішило ситуації, але принаймні налагодило її. Правильно я вчинила, що приїхала. Я була потрібна Джейкобу. Та й небезпеки ніякої не було, подумала я, поглянувши у дзеркало заднього огляду.

Машина з’явилася нізвідки. Ще хвилину тому в дзеркалі не було нічого, окрім блискучого шосе. А вже наступної миті там спалахнув сріблястий «вольво», якраз у мене на хвості.

— От чортівня, — заскімлила я.

Майнула думка, що треба з’їхати на узбіччя і зупинитися. Але від того, що доведеться побачити його просто зараз, в мене аж душа в п’яти сховалась. Я ще хотіла до цього підготуватися… і розраховувала на Чарлі у якості буфера. Принаймні так Едвард не кричатиме.

«Вольво» не відставав ні на крок. Але я не відводила очей від дороги.

Шлунок від страху скрутився у вузлик. Я поїхала просто до Анжели, ні разу не зустрівшись очима з поглядом, який пропалював дірку в моєму дзеркалі заднього огляду.

Він прямував за мною, аж поки я не стала на бруківці біля будинку Веберів. Його машина не зупинилася, і я не підвела очей, коли він проїжджав повз мене. Я не хотіла бачити вираз його обличчя. Щойно він зник із виду, я побігла до коротенької бетонної доріжки, що вела до Анжелиних дверей.

Бен відчинив мені, не встигла я постукати, так наче стояв просто за дверима.

— Привіт, Белло! — привітався він, здивований.

— Привіт, Бене. Е-е… Анжела вдома?

Я припустила, що Анжела, можливо, забула про наші плани, і скривилася на саму думку, що треба буде їхати додому так рано.

— Так, звісно, — сказав Бен, у той час як Анжела вигукнула: «Белло!» — показавшись вгорі на сходах.

Бен зиркнув позад мене, коли ми почули звук машини на дорозі; але той звук мене не злякав — двигун замовк під гучні постріли вихлопної труби. Нічого спільного з вуркотанням «вольво». Мабуть, це той, на кого чекав Бен.

— Остін приїхав, — сказав Бен, коли Анжела наблизилася до нього. На вулиці просигналила машина.

— Бувай, — попрощався Бен. — Уже сумую за тобою, — він закинув руку Анжелі за шию, нахилив її обличчя до висоти свого зросту і пристрасно поцілував. За деякий час Остін посигналив іще раз.

— Бувай, Анж! Я тебе кохаю! — вигукнув Бен, промайнувши повз мене.

Анжела зашарілася, але потім опанувала себе і постояла, зам’явшись, поки Бен з Остіном не зникли з поля зору. Потому вона обернулася до мене і сумно всміхнулася.

— Не знаю, Белло, як тобі дякувати за це, — сказала вона. — Справді. Ти не тільки врятувала мої руки, але й позбавила мене необхідності дві довгі години дивитися нудний, гидко дубльований фільм про бойові мистецтва, — вона зітхнула з полегшенням.

— Завжди рада допомогти.

Паніка потроху розсіювалася, і я вже могла зітхнути з невеликим полегшенням. Прості людські драми Анжели були на диво заспокійливими. Приємно знати, що десь життя протікає нормально. Анжела повела мене до себе в кімнату. Заходячи, вона повідкидала ногою іграшки, що валялися у дверях. У будинку було незвичайно тихо.

— А де твої всі?

— Батьки повезли близнюків на день народження в Порт-Анджелес. Не можу повірити, що ти зважилася мені допомогти з оцим. Бен вдає, що в нього тендоніт[10], — вона скривила гримасу.

— Та мені зовсім не важко, — сказала я, увійшовши слідом за Анжелою до кімнати, де на нас чекав цілісінький стос конвертів. — Ого! — вихопилося в мене. Анжела обернулася, щоб поглянути на мою реакцію, — її очі просили вибачення. Тепер я втямила, чому вона відкладала цю справу на безвік і чому Бен злиняв.

— Я гадала, що ти перебільшуєш, — сказала я.

— Якби ж то. Ти впевнена, що хочеш це робити?

— Давай ближче до справи. У мене сьогодні цілий день вільний.

Анжела розділила конверти навпіл і поклала записну книжку матері на стіл посередині між нами. Якийсь час ми зосереджено працювали, і було чути лише шарудіння ручок по паперу.

— А що Едвард робить сьогодні ввечері? — запитала вона за кілька хвилин.

Моя ручка так і встромилася в конверт, який я підписувала.

— Еммет на цих вихідних удома. Вочевидь, вони зараз у турпоході.

— Але ти не впевнена?

Я знизала плечима.

— Тобі пощастило, що у Едварда є брати для походів і вилазок. Не знаю, що б я робила, якби у Бена не було Остіна для всіх тих чоловічих штучок.

— Ага. Спілкування з природою — це не для мене. І ніхто не змусить мене це полюбити.

Анжела засміялася.

— Так, мене саму з дому не витягнеш.

На певний час вона зосередилася на конвертах. Я написала ще чотири адреси. З Анжелою ніколи не відчувалося гнітючої необхідності заповнювати паузу пустопорожніми теревенями. Як і Чарлі, їй було комфортно в тиші.

Але, як і Чарлі, вона інколи все підмічала.

— Щось трапилося? — запитала вона, понизивши голос. — Ти якась… збентежена.

Я незграбно усміхнулася.

— Це так помітно?

— Та ні, не дуже.

Вона, вочевидь, збрехала, щоб мені стало легше.

— Ти не мусиш про це говорити, якщо не хочеш, — запевнила вона мене. — Я готова вислухати, якщо ти гадаєш, що це допоможе.

Я вже збиралася сказати: «Дякую, але ні, дякую». Зрештою, в мене було стільки секретів, які не можна розкривати! Я справді не могла обговорювати свої проблеми з кимось із людей. Це було проти правил.

Але несподівано я надзвичайно гостро відчула, що це саме те, чого мені хочеться. Мені кортіло поговорити зі звичайною людською подругою. Трішки поплакатися, як і будь-якій іншій дівчині у моєму віці. Мені хотілося, щоб мої проблеми цим і обмежувалися. А ще було б чудово мати когось поза межами вурдалацько-вовкулачого світу, щоб цей хтось поглянув на все збоку. Мати когось неупередженого.

— Не пхатиму носа не в свої справи, — пообіцяла Анжела, усміхаючись до адреси на конверті, яку вона виписувала.

— Ні, — мовила я. — Ти маєш рацію. Я збентежена. Це… це