Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

Nie grosz od trzech, ale trzy bierze od czwartego

Grosz do skarbu oddaje, a trzy do swojego![39]

Назустріч йому йшла жінка у фалдованому плащі і Баликовому чепчику, вона чомусь не хотіла обминати його; Арсен, заточуючись, відступив набік, але жінка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом і з безсоромною відвертістю дивилася йому в очі.

— Добрий вечір, пане музиканте…

Відсторонив її рукою, буркнув:

— Хоч би очі опустила, безстиднице!

— Ту patrz na ziemie, bo jestes z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego zebra[40]. Гарно співаєш. Може, підеш у нашу синагогу за кантора? А–а, русин… А я жидівка Ханка. І обоє ми по вулицях волочимось. Ходім, звесели мою самотність. Я в боргу не залишусь, я вмію… Мене люблять і вірмени, і поляки, а русина ще не мала.

— А ти… — Арсен спробував посміхнутися. — Ти це теж робиш з благословення короля?

— Що, що? А–а, так, і кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гірший… No chodz, przeciez nie jestes sodomita![41]

Повія узяла його за руку, і він слухняно пішов за нею, бо був вільний і мав своє право на маленькі втіхи, а нічого великого не жадав. Нині було вино й буде жінка, завтра прийде якась нова радість; жінка звернула в браму, що вивела в тісне, оточене високим муром подвір'я, потім вони піднімались стрімкими рипучими сходами вгору. Від теплого дотику жіночої руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тіло, коли жінка відмикала двері; у кімнаті він уже нічого не бачив — тільки її шию, плечі, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав її, вона прошепотіла: «Ти такий голодний, а гроші маєш?», він вийняв з кишені все, що залишилось, дав їй, вона ахнула: «Та коли я це відроблю?», Арсен упився в її губи і потягнув до ложа.

Шал минув так раптово, як і прийшов: жалюгідне відчуття спустошення протверезило Арсена, він боязко глянув на жінку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер — змучену, зношену, з прив'ялими слідами давньої краси, підвівся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди — дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку — сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:

— Міцна, як кобилиця, а…

— А ти! — прошипіла вона, підвівшись на лікті. — Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж — душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!

— Я не мав мами… мене не утримували… — прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, — докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини — єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.

Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: «Я ж не слимак…» — і звалився на підлогу.

…Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти:

— Орисю…

Йому ніхто не відповів, і він набрався сил, щоб підвести голову. Тяжко було підводитися, та врешті одірвався від подушки і в синюватому ранковому світлі на заяложеному тюф'яку побачив осунуте, з темними підковами під очима обличчя жінки, яка спала.

Арсен упав долілиць на рядно й беззвучно заплакав.

Вістки про те, що Свидригайла проголошено у Вільнюсі великим князем Литво–Русі, а переляканий король, уступивши братові Поділля, оголосив у Львові привілей русинській шляхті, дійшли до Олеська скоріше, ніж устиг повернутися Осташко.

Нелегка то була дорога, Каліграф прибився до Олеського замку аж перед Різдвом — пішки. Торгові шляхи, якими ще недавно їздили купецькі каравани та упряжки путніх бояр, враз обезлюдніли: озброєні косами та рогатинами мужицькі ватаги вешталися по всьому краю. На Холмщині згоріло Ратно, у Белзькій землі — Буськ; польські шляхтичі залишали свої двори й утікали на захід; опришківські загони множилися, зростали і, не з'єднані поміж собою, воювали поодинці іменем Свидригайла за Галицько–Волинську Русь. Сам же Свидригайло чекав у Вільнюсі мирної депутації від короля, яка мала засвідчити, що Поділля з замками у Кам'янці, Бакоті й Скалі передані Федорові Острозькому. Нічого більше великий князь не вимагав від Ягайла, а на Литовській Русі розгорялася народна війна. Стражник не впізнав Осташка. У сірій латусі, на яку розжився