Читати книгу - "Україна — не Росія"

Істина, що українці та росіяни — різні народи, для багатьох все ще не очевидна. Моя порада — підіть у етнографічний музей. Ви переконаєтесь, що внутрішні відміни між росіянами та українцями відбиті у зовнішніх відмінах практично всіх форм побуту. Всередині одного народу такі відміни були б неможливі. Згоден, двадцяте сторіччя сильно вирівняло їх, та ще й частково дев’ятнадцяте, але вони залишились і вони безумовні. У східному напрямку ці відміни слабшають, у західному — посилюються. А загалом, відвідайте етнографічний музей. Ви переконаєтесь у несхожісті народного одягу — російська жінка носила сарафан, українська — плахту; у нас не знали косовороток, а в Росії — широких українських штанів. Українець взимку носив високий конічної форми капелюх з овчини, який називали «кучма», влітку — солом’яний бриль; росіянин зимою ходив у хутряній ушанці — «треухе», влітку — у схожому на циліндр валяному «грешневике». Заміжня жінка у нас ховала волосся під «намітку», тому що домовий, ухопивши за волосся, що вибилося, міг затягти її на горище. Російські жінки також ховали волосся, але на інший зразок. Наші жінки не носили російського «кокошника» та рогатої «кички»; нарядним головним убором українок були абсолютно інші на вигляд «очіпок» та «кораблик».

Виявляється, мода на високі капелюхи московських бояр має хорезмійське походження, високі головні убори бояринь наслідували митри, які московське вище духовенство вивезло з Візантії. Проте до наших запорізьких козаків їхній капелюх (шлик) з китицею на кінці, що звисав до низу, прийшов з Угорщини, а «чемерка» (різновид блузи із зборками по всій талії) наших прапрабабусь має італійське походження. Іноді важко зрозуміти, хто у кого й коли позичав, та й чи позичав взагалі. Карпатські українці з давніх-давен обзавелися широченними шкіряними поясами з безліччю кишень, з півдюжиною пряжок та іншими мальовничими подробицями, знахідками для сучасних модельєрів. Вигляд у цих поясів кінематографічно-ковбойський (хоча з’явилися вони, коли ще ніяких ковбоїв у Америці не було), аналогів таким поясам у росіян немає.

За всіма цими відмінами — століття та століття роздільного буття росіян та українців, культурні зв’язки та впливи, що не збігаються, різні історичні долі. Взяти, наприклад, личаки, які не потрапили до українців, що мешкають далі Полісся. Личаки («лапти»; як, до речі, і російська «баня» — лазня) говорять, на думку вчених, про довге життя росіян поруч з народами фінського походження. Деякі із цих лісових народів (мурома, заволочська чудь) повністю розчинились серед росіян. Російське дворянство увібрало в себе дуже значний татарський елемент, багато відомих дворянських родів ведуть свій початок від татарських мурз, що переходили на службу до князів Північносхідної Русі. Зі свого боку, до українського народу влилося чимало кочівників Дикого Поля (ще за часів Київської Русі наші предки викрадали «красных девок половецких», напади за жінками учиняли згодом також і запорожці; вони ж приймали до своїх лав всякого, хто прийняв православну віру), вливались також і переселенці з Оттоманської імперії, особливо з Балкан, поляки, угорці, румуни, молдавани.[16] Знаючи все це, чи ж можемо ми, хоча б навіть теоретично, чекати, що українцям та росіянам може бути притаманний однаковий характер та спосіб життя?

Ще більше, ніж у одязі, сповнені змісту відміни у зовнішньому вигляді наших сільських поселень. Хата мало чим нагадує «избу». Я впевнений, що ці два житла відбивають два національних характери. Білостінна хата під солом’яною чотирискатною стріхою — це, як на мене, одне з найпрекрасніших видовищ на світі. А якщо коло неї ще й садок вишневий... Навіть рублені з колод стіни українець неодмінно обмащував глиною зовні та зсередини, а потім ці стіни безліч разів білив. А яким мальовничим був тин довкола хати, як красиво звисали в’язанки цибулі та сушених груш! Можливо, етнографи будуть сміятися над таким припущенням, але мені повсякчас здається, що господар хати дивився на її естетичне призначення з тією ж відповідальністю, як на практичне.

Російський рублений дім може виглядати дуже статечно й солідно, тим більше північний, на підклітці (хижі), з різбленням та півниками. Але дерево швидко сіріє, і дім досить скоро стає не дуже веселим на вигляд. До того ж рідко який дерев’яний будинок з часом не перекоситься — от через ці сіруваті, а іноді майже чорні, перекошені стіни навіть заможне російське село виглядає набагато біднішим, ніж є насправді. Що вже говорити про село, якому менше пощастило? Я не можу довести, але ось як думаю: ніхто в тому не винен, так уже склалося, що російське дерев’яне село самим своїм зовнішнім виглядом не дуже надихає мешканців, не настроює їх на господарську невгамовність, на винахідливість у побутових клопотах. Можливо, саме цим варто пояснити занехаяність багатьох жител та городів у Росії. Господарі нібито махнули на все рукою, їхні українські брати опускають руки далебі не так часто — естетика місця не дозволяє. Сільські дороги у лісостепу та степу у нас часто обсаджені мальовничими старими деревами, що дуже прикрашає місцевість. В Росії це навдивовижу — навіщо, мовляв, лісів і так довкола прірва.

Ясна річ, свій колишній, «етнографічний» вигляд ані українські, ані російські села не зберегли та й не могли зберегти, а багато з них (у Росії куди більше, ніж в Україні) зникли зовсім. Поволі іде також інший процес. Подобається нам чи ні, але й хату, й п’ятистінок відтісняють будинки з цегли — здебільшого із силікатної, але де-не-де із червоної. Будинки ці, як правило, ані красиві, ані потворні — ніякі, але жити в них, безперечно, зручніше. І українське, і російське села відновлюються уже більш схожими одне на одне. Але однаковими не стануть аж ніяк.

У своїй книзі «Про найголовніше» я трохи торкнувся теми українського способу життя, у зв’язку з чим написав: «Більшовицький проект не досяг би своєї мети, якби теж не враховував наші цінності і особливості національної поведінки... Українці ж, зрештою, після страшних репресій, розкуркулень, виселень, усе таки змирились з колгоспним ладом. Змирилися, оскільки він відповідав, хай у вкрай спотвореній формі, їхнім національним цінностям. Такі цінності — колективізм, причому в основі своїй не виробничий, як, припустимо, у Росії з її сільською общиною й спільним землекористуванням (як виробник і господар українець завжди був індивідуалістом), а чисто людський: дружба, взаємодопомога, потреба у постійному і інтенсивному спілкуванні на всьому життєвому просторі».

Згодом мені говорили, що тут треба було б бути більш точним: в Україні селянська община теж була явищем повсюдним. Щоправда, «община» — вчене слівце, самі селяни