Читати книгу - "Заручені"

В наші наміри не входить розповідати історію його монастирського життя, скажемо тільки, що, виконуючи завжди з великим бажанням усі покладені на нього обов'язки, а саме — проповіді і втішення присмертних, він ніколи не обминав нагоди виконати ще два, доброхіть узяті на себе: примирення ворогів та захист пригноблених. В оцій схильності, певним чином, мимовільно виявилися попередні нахили Лодовіко і ледь вловний залишок войовничого запалу, що його жодне смирення і умертвіння плоті не було спроможне загасити до кінця. Його мова була звичайно стримана й смиренна, але коли йшлося про зневажену справедливість, то в ньому відразу пробуджувався його попередній дух, підтримуваний і стримуваний тим величним піднесенням, котре виробилося в нього через постійну звичку виголошувати проповіді; це надавало його мові особливої своєрідності. Вся його постава, як і зовнішній вигляд, свідчили про тривалу боротьбу гарячої, запальної вдачі з упертою волею, що звичайно брала гору, вічно сторожкою й завжди керованою вищими міркуваннями та спонуками. Один із його співбратів і друзів, який добре знав падре Крістофоро, порівняв його із отими надто виразними в початковій своїй формі словами, що їх в скороченому вигляді, із зміною деяких літер, в хвилини розпалених пристрастей вимовляють інші, навіть добре виховані люди, через що ці слова в такому замаскованому вигляді зберігають певну частку своєї первісної виразності.

Коли б яка-небудь невідома бідолашка, опинившися в сумному становищі Лючії, звернулася по допомогу до падре Крістофоро, він і тоді відгукнувся б негайно. А що справа стосувалася Лючії, то він поквапився ще дужче, бо ж давно знав і цінував її чистоту, не раз уже думав про навислу над нею небезпеку і переймався благородним обуренням з приводу отого мерзенного переслідування. Та оскільки він увесь час радив їй нікому нічого не казати, триматися спокійно, то тепер боявся, щоб, бува, його порада не мала якихось сумних наслідків; животворне милосердя, властиве йому ніби від народження, ускладнювалось у даному разі прискіпливою тривогою, яка так часто мучить добрих людей.

Та поки ми розповідали про долю падре Крістофоро, він уже встиг прийти і стати в дверях; обидві жінки, покидавши мотовила, які доти з дзижчанням крутилися в них під руками, підвелися з місця і в один голос сказали: «А-а, падре Крістофоро! Хай благословить вас Господь!»

Розділ п'ятий

Падре Крістофоро спинився на порозі й, поглянувши на жінок, відразу зрозумів, що передчуття не обдурило його. Тим-то, злегка відкинувши голову назад, він спитав тоном, який уже передбачав невтішну відповідь:

— Що скажете?

У відповідь Лючія залилася слізьми. Мати почала вибачатися за те, що дочка, мовляв, насміла... Але чернець, підступивши ближче, сів на триногий ослін і урвав її вибачення, звернувшись до Лючії:

— Заспокойтесь, бідна дівчино! А ви,— мовив він до Аньєзе,— розкажіть мені, в чім річ.

Поки бідна жінка намагалась якомога зрозуміліше розповісти йому про своє лихо, чернець знай мінявся на обличчі: він то зводив очі до неба, то тупав ногами. Наприкінці розповіді він затулив обличчя руками й вигукнув:

— Боже милостивий! До яких же пір!..— Але не скінчив фрази й знову, звертаючись до жінок, сказав: — Бідолашки! Послав вам випробування Господь. Бідна Лючія!

— Адже ж ви не кинете нас напризволяще, падре? — спитала, ридаючи, Лючія.

— Кинути вас? — відповів він.— А з яким же обличчям став би я просити в бога чогось для себе, якби кинув вас? В отакому становищі! Та ще коли сам Господь доручає вас мені! Не занепадайте духом. Він вам допоможе, він бачить усе, він може використати й такого незначного чоловіка, як я, щоб зганьбити кого-небудь... Подивимося, подумаємо, що можна зробити.

Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,— а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,— подумав нещасний чернець,— якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,— крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».

Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.

Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.

— То вони вам розповіли... падре? — схвильованим голосом запитав Ренцо.

— Геть усе! Тим-то я й тут.

— Що ви скажете про цього мерзотника?

— А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує — яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.

— Святі ваші слова! — вигукнув юнак.— Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А