Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

«Нема червоної бинди. Нема червоної бинди», — вистукує Рут хлопцям, а ті відповідають:

«Чекайте. Червона бинда буде. Червона бинда буде». А мені плакати, Дмитрику, захотілося: а де ж мої червоні бинди?

І що ти гадаєш? Як не пильнували нас видзялова з ключниками (а вона в нас теньга[37] та грудаста, як кухарка Матильда нашої дідички), а все ж таки червона стрічка дісталася на «п'ятку». Приніс її в нашу камеру приклеєну до другого боку дна відра сам ключник. От такі чудеса творяться тут!!

Приготувалися ми, як має бути, і чекаємо з запертим духом знаку від хлопців, коли починати «Повстаньте, гнані і голодні…». Бо тут, видиш, Дмитрику, ще й дуже важне, аби виступити разом, минута в минуту, секунда в секунду.

Стою я з дівчатами в хорі, а серце так і валить в мені, що десь його аж у скронях чую. Дивлюся по дівчатах, а вони теж бояться глибше дихнути, аби не прослухати знаку від хлопців. І чого це в мене так серце билося, не скажеш, Дмитрику? Рахую в пам'яті: один, два, три, чотири… І вже не пам'ятаю, чи до одинадцяти, чи до п'ятнадцяти дотягла, коли почувся той страшний крик: «Б'ють». Не можу тобі сказати, до чого той рев подібний і чи кричало десять, а чи сто чоловік. Нічого не можна було розібрати, бо по коридорах почалося тупотіння, біганина, вигуки, брязкіт заліза, клацання заряджуваної зброї… Я ж тобі вже згадувала, що тут усі за одного, а один за всіх. Староста дала команду, і ми почали теж разом з усіма кричати: «Б'ють!» Не знаю і тому не можу тобі сказати, чи, якби ми мовчали, минула б нас біда, але ми кричали одна дужче наперед одної: «Б'ють, б'ють», — хоч нас ще ніхто пальцем не торкнув. Але десь катували нашого товариша, і ми мусили кричати за нього. Бо то є організація, Дмитрику. Тому нічого дивного, що у камеру урвалася заюшена видзялова ще з двома ключниками.

«Ах, кричите, що вас б'ють (вона стала обзивати нас такими словами, що їх у Вишні й найостанніша жінка по-п'яному не вимовила б!)! Тепер, — каже, — будете незадармо кричати!»

Вони кинулися зривати червоні биндочки в нас на грудях й бити, бити, Дмитрику, тяжкими залізними ключами по голові, по лиці, по очах. Що я хочу тобі сказати, мій срібний: аби-сь ніколи нікого не бив по очах. Про це я тебе дуже прошу, хоч і не приходжуся тобі шлюбною жінкою. Один з тих гицлів вдарив Ягідку в ніс, і її залляла кров на місці. І знаєш, тамтой настрашився. Я на власні очі побачила, як він змінився на лиці і почав наборзі витирати свої окривавлені руки об спідницю зімлілої моєї вчительки. Втім, поміж криками й зойками почулося виразно, хоч і не дуже грімко, «Повстаньте, гнані і голодні…». Староста наша дала знак, і ми затягли й собі. Я не можу сказати, як ми співали, відай, не дуже міцно й голосно, бо всі ми були змучені й збиті, але найважніше, що «п'ятка» співала теж!

Видзялова мусила уздріти, хто дав знак до співу, бо відразу прискочила до Рут і залізним прутом з цілої сили врізала її по шиї… Та то шия — як у курочки голошийки, — кого ж там було бити?? Я ще заздріла, як Рут схопилася за горло, але й так було вже запізно. Кров бухнула їй носом і ротом. Ніколи б була я не гадала, що в такої зболеної, такої змізерованої дівчини може бути стільки крові… І знаєш, Дмитрику, кров тієї мучениці нарушила «чорну жилу» в мене… І не лише в мене. Видиш, тяжко тепер сказати, як це акурат дійшло до того, але сталося таке, що камера почала не лише оборонятися перед ударами, але й собі бити! От так, ми — голіруч, а вони — залізяками, але це нічо… «Чорна жила» дає силу, дужчу від заліза, кажу тобі, а ти вір або не вір. Як мої мужицькі пальці допали до упругої шиї видзялової, то я почула, що можу вбити. Я, Дмитрику, я, що дома курки не зарізала б, тут годна була вбити.

Тієї ночі сталися в нашівськім криміналі дві новини: закатрупили на смерть одного політв'язня, і померла наша староста Етка Браун.

Одно ще хочу сказати, що небіжка правду якось казала, що «іноді мертві можуть більше зробити, ніж живі». Я сказала це, а ти сам помізкуй, що це може значити. І не забувай, що я маю для тебе перстень не з золота-срібла, а з кіс моїх. І ще пам'ятай, аби-сь ніколи не бив нікого по очах.

Ім'я Еті Браун у свій час наробило забагато шуму в краю і за кордоном, щоб адміністрація могла поминути цю смерть без формального слідства. Пародія слідства зводилася до того, щоб ствердити, що Еті Браун померла внаслідок заавансованого туберкульозу легенів. Коли розслідна комісія в особі начальника тюрми, прокурора і видзялової з'явилася на «п'ятці», в'язні, ігноруючи запитання комісії, виставили такі постулати камери:

по-перше, політичні в'язні домагаються дантиста в тюрмі, щоб можна було вставляти протези на місце повибиваних зубів, і з такою самою метою домагаються лікаря-хірурга, щоб вправляв поламані ребра;

по-друге, вимагають, щоб кожний політичний в'язень був забезпечений радіонавушниками, аби в той спосіб міг глушити зойки і стогони катованих під часу допиту в'язнів;

по-третє, домагаються електричного світла у карцерах і кам'яних шафах, щоб воно хоч трохи відстрашувало щурів.

Наслідком такої заяви, як можна було зрештою і чекати, було позбавлення прогулянок, заборона отримання передач, заборона отримувати й писати листи для всієї камери.

Смерть Рут ще більше зблизила Марічку з Ягідкою.

Коли через два місяці слідчий викликав до себе Йосафату, фальзе Марію, Мартинчук на допит, то був не те що здивований, а ображений змінами, які сталися в підсудній.

Вважав, що його просто-напросто нечесно обмануто.

Зухвала (може, тільки непокірна, пане суддя?) постава, лексикон, живцем взятий з більшовицького політичного словника, типова поведінка політв'язня говорили за те, що перед ним новоспрепарований більшовицький агітатор.

Ясно, якщо такій надати трибуну, то вона у судовому залі влаштує мітинг, що — само собою зрозуміло — розходилося з тенденціями слідчого судді.

І тому, аби не дати нагоди вивротовим елементам для публічного виступу, а тим самим для пропаганди шкідливих інтересам держави ідей, Владислав Матіясек, ображений, що його нечесно обмануто, взявся