Читати книгу - "Розкажи все"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У кадрі зйомки, що слідкує, ми бачимо, як коханці мандрують стежкою, повернувши до парку, проходять повз ставок, де живуть морські леви. Поряд із колонією імператорських пінгвінів ідеалізований Вебстер йде перевальцем, звівши п’ятки разом, передражнюючи кумедних морських птахів. Ідеалізована міс Кеті сміється, демонструючи блискучі зуби й вигинаючи тонку, гнучку шию. Раптово, неочікувано вона мчить уперед і зникає із кадру.
«...Серед останніх ніжностей, що мені їх подарувала Кетрін, було те, що вона розповіла мені по секрету: я маю найобдарованіший, наймайстерніший апарат, який колись існував за всю відому історію людства...»
Коментатор каже: «...По шиї б тим буркунам, які поставили на ній клеймо «отрута театральних кас»...»
Міс Кеті повільно біжить доріжкою, її волосся кінозірки лине в повітрі, а ми чуємо голос Теренса Террі, який читає: «...Я швидко біг, шукаючи мою блискучу кохану, і проголошував свою відданість у захеканому публічному проголошенні. У цю мить найвищої радості я відкрив обійми, щоб упіймати й обійняти всіх жінок, якими вона була: Сіндереллу, і Гаррієт Табмен, і Мері Кассат...»
У кадрі без фокусу, із уповільненим рухом ідеалізований Вебб біжить, простягнувши руки. Коли він наздоганяє міс Кеті, вона, спіткнувшись, падає назад, зникаючи з кадру.
У реальному часі ми бачимо блиск гострих зубів. Ми чуємо горловий рев і чуємо, як ламаються кістки. Лунає крик.
«У цю мить, — читає коментатор, — моє все, мій сенс життя, ідол мільйонів, Кетрін Кентон втрачає рівновагу й різко падає за огорожу до ведмедів гризлі...»
Усе ще читаючи з «Рабині кохання», голос Теренса Террі каже: «Кінець».
АКТ ДРУГИЙ, сцена п’ята
Хоча професія моя — не приватний детектив чи охоронець, у теперішній час до моїх обов’язків входить обшук валізи Вебба в пошуках останніх переробок «Рабині кохання». Пізніше я маю потайки повернути рукопис до схованки між чистими сорочками та трусами так, щоб зразок Вебстер не зрозумів, що ми докумекали до його змови, котра постійно змінюється.
Уявна сцена вбивства щезає, її місце займає теперішнє місце й час. Знову ми в танцювальному залі готелю, що переповнений елегантними гостями, яких ми вже раніше бачили — на церемонії нагородження за участі сенатора. Але тут зовсім інший випадок — мою міс Кеті нагороджують почесним дипломом коледжу Вассер. На тій же сцені, що її використовували раніше, в Акті першому, сцені дев’ятій, поважний чоловік у смокінгу стоїть біля мікрофону. Кадр відкривається тим же швидким панорамуванням, що й раніше, поступово уповільнюється до зйомки з операторського крана, рухаючись між столиків, за якими сидять гості.
Тепер, коли він використовується вдруге, цей прийом справляє враження кліше, натякаючи на присутність нудоти навіть у начебто чарівному житті міс Кеті. Як навіть дуже високі нагороди втомлюють. Знову задня стіна сцени наповнюється змінюваним монтажем кадрів із широкоформатних чорно-білих фільмів, у яких міс Кеті з’являється як дружина Цезаря Августа, дружина Наполеона Бонапарта, дружина Александра Великого. Всі найвидатніші ролі її видатної кар’єри. Навіть цей монтаж, що віддає їй належне, ідентичний із монтажем попередньої сцени, і коли трапляються ті ж самі великі плани, її обличчя кінозірки починає здаватися чимось абстрактним, більше не конкретною особою та навіть людиною, а стаючи чимось на кшталт торгової марки чи логотипу. Символічною та міфічною, як місяць уповні.
Стоячи за мікрофоном, конферансьє каже: «Хоча вона кинула школу в шостому класі, Кетрін Кентон заслужила на диплом магістра своїм життям... — Повертаючи голову вбік, промовець дивиться в лівий бік і каже: — Вона справжній повний професор на безстроковому контракті, який учив студентів по всьому світу кохання та наполегливості і вірності...»
У суб’єктивному монтажі ми бачимо, що ми з міс Кеті стоїмо, сховавшись, у тіні куліс у правій частині сцени. Вона стоїть, завмерла, наче статуя, і мерехтить у своїй вишитій бісером сукні, поки я наношу пудру їй на шию, на декольте, на кінчик підборіддя. У мене в ногах, оточуючи мене, стоять сумки, й сумочки, й термоси, і всі вони роблять внесок у створення цього моменту. Шиньйони, й косметика, й сильнодіючі ліки.
Коли «Фотоплей» опублікував шість сторінок, присвячених внутрішньому дизайну таунхауса міс Кеті, саме мої руки згинали гострі лікарняні кути на кожному ліжку. Так, фотографи зобразили міс Кеті у фартуху, вона стояла на колінах і терла підлогу на кухні, але тільки після того, як я вимила й натерла воском увесь кахель. Мої руки творять її очі та вилиці. Я вищипую та підводжу олівцем її знамениті брови. Те, що ви бачите, — це спільна праця. Тільки працюючи в парі, разом, ми з міс Кеті утворюємо видатну особу. Її тіло та мій зір.
«Як учитель, — каже конферансьє, — Кетрін Кентон достукалася до незліченних учнів своїми уроками терпіння й тяжкої праці...»
Упродовж цього стомливого діалогу ми переходимо до ретроспекції нещодавнього сонячного дня в парку. Як і в попередній, із нечітким фокусом, сцені уявного вбивства, міс Кеті та Вебстер Карлтон Вестворд III рука в руці прогулюються у напрямку зоопарку. У середньому плані ми бачимо, як міс Кеті та Вебб підходять до поручнів, якими огороджена яма, повна ведмедів гризлі, що ходять в ній. Руки міс Кеті так міцно хапаються за металеву огорожу, що суглоби її пальців стають білими, її обличчя завмерло так близько до ведмедів, і тільки вена, що просвічує крізь шкіру на її шиї, пульсує та звивається, як хробак, видаючи її жах. Навколо ми чуємо гомін дітей, що співають. Чуємо, як ревуть леви та тигри. Як сміються гієни. Якась пташка з джунглів чи мавпа-ревун заявляють про своє існування й кричать якусь божевільну тарабарщину. Увесь наш світ, який завжди виходить на битву із тишею та пітьмою смерті.
Цвірінь, і-і-і-і-і, і-і-а-а... Джордж Ґобель[169].
Му, няв, хрю... Гарольд Ллойд[170].
На відміну від попереднього кадру, із розмитим фокусом, ця ретроспекція відбувається в зернистій, перейманій, кіноправді. Єдине джерело світла — вечірнє сонце — яскраво відбивається у лінзі камери і заливає сцену короткими спалахами. Гризлі хитаються та ревуть унизу, серед гострих скель. Поза кадром павич кричить і кричить істеричним голосом жінки, яку щойно зарізали.
Поверх усіх цих навколишніх звірячих звуків ми все ще ледве чуємо конферансьє, який каже: «Ми вручаємо цей почесний ступінь доктора гуманітарних наук не стільки як знак визнання того, чого вона навчилася, а скоріше як знак подяки, нашої найщирішої подяки за те, чого Кетрін Кентон навчила нас...»
Над саундтреком зоопарку ми чуємо слабке серцебиття. Невгамовне «стук-стук, стук-стук» збігається із прискореним пульсом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розкажи все», після закриття браузера.