Читати книгу - "Мерці"

Він завжди мріяв бути сильним, намагався здаватися непереможним, розумним та суворо мовчазним.

Але міцним у нього було лише тіло, яке він щодня тренував у тренажерному залі. Сутність лишалася незмінною. Він був найкращим студентом, потім обнадійливим аспірантом під крилом відомого професора медицини, Ольжиного батька. Він прагнув робити усе самостійно, але його завжди хтось міцно тримав за руку, перетягуючи на інший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно він переступив поріг професорської квартири — зрозумів: цього разу професор забезпечив його не тільки успішною кар’є рою, але й дружиною, від якої він не має права відмовитися. Iнтеліґентна родина вп’ялася в Анатолія як кліщ. Потім він багато разів намагався взяти реванш. Але усі потуги увінчувалися успіхом лише на любовному ристалищі. Він завойовував жінок з першого погляду, бавився цією здатністю, а потім знову повертався на свій шлях, на якому стояли монументальні «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,

«Подружнє ліжко», а зрештою, все виглядало брутальніше — «До стійла!» «До годівниці!», «На місце!».

Влада над жінками не тішила самолюбства. Справжню владу могли дати тільки гроші. І він обирав жінок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лілі були не тільки гроші — вона була сильною. Вона потягнула Анатолія, як маґніт, що тягне легенький заіржавлений цвяшок. Згодом ця сила почала дратувати його не менше, ніж безвольність і хвороблива безпорадність Ольги. Він навіть не встиг отямитись, як опинився у величезному ліжку кішечки Заріни, на прохолодних і дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранішнього неба…

Чи не вперше Заріна відчувала себе переможницею.

Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрість відступила. Заріна пишалася собою й відчувала, що її мета ще ніколи не була такою близькою.

Вона купувала коханцю краватки зі шкіри рожевого пітона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки.

* * *

— Господи, коли ж це усе скінчиться? — зітхнула Заріна, застібаючи ремінь безпеки. Форд на великій швидкості мчав шосейкою.

— Зрозумій мене, я не можу кинути її напризволяще, — сказав Анатолій. — Торік померли її батьки — хто про неї подбає?..

— Я не про Ольгу. А про наші стосунки. Мені набридло ховатися й брехати. Мені здається, що Лілі все про нас знає. Я її боюся і завжди боялася, ще з дитинства. А тут ще ці події… Знаєш, який у нас в аґентстві ходить жарт? «Хто наступний?»

— У тебе, Ріночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?

— Дещо можемо…

— Наприклад?

— Дивися пильніше на дорогу. Доїдемо до мене — поговоримо.

— Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…

— А мені треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все і поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, світ за очі!

— Знаєш, скільки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бік у мене на нас двох вистачить, а що далі?

— А далі… Це мій клопіт. Саме про це я й хочу поговорити.

— Хочеш — поговоримо!

За півгодини авто під’їхало до Заріниного будинку.

Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги — їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очі. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечі прозорі, майже білі, зіниці, що переслідували Заріну повсюди. Потім ті ж очі перетворилися на молоді, зухвалі, зверхні й різнобарвні. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. І саме зараз, коли при ній був Анатолій, вона розуміла, що наближається розв’язка усіх її страхів.

Коханці увійшли в квартиру.

— Ти щось хотіла сказати? — запитав Анатолій.

— О… А мені здалося, що розмови зараз для тебе — на другому плані! — Заріна любила іноді подратувати його. Тоді вона відчувала себе на місці Лілі, була впевнена, що Анатолій потребує саме такого обходження, й любила його подражнити. — А ось нічого я тобі й не скажу!

— Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я піду!

— Не підеш, любий. Тобі нема куди йти, хіба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбільшою помилкою. Твоя «чарівна паличка» — це я!

— Не говори загадками! — почав дратуватися Анатолій. — Я не дозволю й тобі керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потім Лілі… Тобі ж я цього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!

— Ось як ти про мене думаєш, — розлютилася Заріна. — Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мій. З усіма тельбухами, мій маленький жиґоло…

— Як ти заговорила… До чого б це? — він ледь стримувався.

— А цього я тобі не скажу, не сподівайся. Просто будь зі мною, роби те, що я хочу, і побачиш рай небес ний — це я тобі обіцяю!

Анатолій нервово запалив. Він дивився, як Заріна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це — Лілі.

— Так ти будеш говорити? — ще раз запитав він.

Заріна сіла на край ліжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його біля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтіла й бажала одного: аби він скоріше підійшов до неї, — за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.

А завтра, принаймні післязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка світу і лишить Лілі з носом. Ось так!

Обличчя Анатолія раптом змінилося, він знову солодкаво посміхався, випускаючи з рота сиві кільця диму. Потім повільно зачинив вікно, щільно зсунув фіранки і наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи із джинсів дорогий шкіряний пасок…

ЧАСТИНА П'ЯТА

День тринадцятий

Слідчого Чепурного у відділку поза очі називали не інакше як «Ведмедик коала». Лінькуватий і доволі огрядний, із кругленьким «пивним» черевцем, він завжди намагався уникати будь яких складнощів, безсоромно куняв на загальних зібраннях і не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що він їв упродовж дня. Особливо полюбляв Ведмедик гамбурґери, щедро политі кетчупом.

Кожного ранку він старанно зчищав рудуваті плями від кетчупу щіткою, але по обіді вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс від самої думки про якусь жінку у своєму холостяцькому барлозі. Він звик жити за своїми неписаними законами —