Читати книгу - "20 000 років під кригою"

Мене чекала найрадісніша несподіванка: «Нептунів келех» був повний пшенищі! Та не такої пшениці, яку ми знаємо тепер. Ця пшениця була біла й прозора, яйцевидна й трикутна, схожа на ту, яку знаходять у саркофагах єгипетських мумій. Тепер цей сорт пшениці вже загинув, а кілька століть тому купці ще вивозили її з Таганрога, називаючи grano duro (тверде зерно).

Я відкрив один за одним усі келехи — всі вони повні зерен злаків з прадавніх часів. Були тут і дрібні бульбочки, що росли на коріннях трав, і всіляке зерно, були й такі, яких я ніколи не бачив, і які вже, певно, давно загинули. Все це служило доказом того, що вже й прадавня людина намагалася вирощувати те, що могло її живити.

В келехах були зерна сочевиці, яку діти називають заячим хлібом, каштани, що родяться на глибині озер, макові зернинки, з яких за часів Геродота єгиптяни пекли хліб, зернини квасолі й гороху, що їх у Єгипті вважали священними. А в одному з келехів я знайшов зерно дерева, гілля якого має серцевину, що з неї роблять борошно. Це так зване хлібне дерево було дуже поширене в Єгипті, поки єгиптяни не скуштували пшениці. Зерно злаків — вічне. Воно витримує тисячі років, якщо до нього не дістається волога.

У цій туфовій печері до зерен волога не потрапила, і кожна зернина була така, наче її сьогодні зібрали.

І все це тепер моє! Це посаг моєї дружини.

Дорогоцінний маєток! Вартий більше, ніж малахітова печера. Ми забезпечені харчами на довгі роки. На Землі Франца-Йосифа не буде більше голоду.

Сповнений вдячності, я поцілував прабатька Ламека. Добре господарював ти, дорогий батьку, для своїх нащадків.

Нове небо

Минуло три дні, а Ламек не хотів залишати печеру «Нептунових келехів». Та я й не силував його, бо розшукував вихід з цього місця.

З природних катакомб туфових скель я міг вийти без порад Ламека.

Ті, що принесли сюди келехи, не могли дістатися цієї печери без смолоскипів, залишки яких я знайшов у одному коридорі. В первісні часи замість смолоскипів користувалися білим очеретом (calamus albus). Саме з цієї рослини первісні люди навчилися здобувати вогонь. Якщо терти паличку очерету об другу таку ж паличку, вони іскряться й підпалюють трут, бавовник, клоччя. Кора цього очерету тверда, наче кремінь, тому вона не гниє, а серцевина його — смолиста й горить яскравим полум'ям. Як правило, для смолоскипа зв'язують три палички докупи.

Отож залишки смолоскипів привели мене до виходу з катакомб.

Вихід був замурований притуленими один до одного великими каменями. Кілька каменів я легко зрушив своїм залізним ломом і зробив між ними щілину, крізь яку могла пройти не тільки людина, а й ведмедиця. Адже без Бебі я не міг здійснити своїх планів.

Я скористувався тим, що Нагама спала в печері біля свого прабатька, і, залишивши їм свою лампочку, вийшов.

Міркував я так: недосить лише знайти вихід на поверхню землі. Адже там пекучий мороз, і мої люди замерзнуть. Ні Нагама, ні Ламек не мають одягу, який міг би захистити їх від морозу. Мені треба скоріше повернутися на «Тегетгоф», щоб узяти для них теплі костюми. Та й на мені тільки один кожушок, бо шубу я залишив у льодовій печері й не знаю, що з нею трапилося. Певно, в тій печері все загинуло. Та ми, мандрівники «Тегетгофа», частенько цілими днями ходили без шуби і звикли до цього. Отож, я вже загартований і дійду до корабля і в легкому одязі. Бебі візьме мене на свою спину — верхи я скоріше доберуся до «Тегетгофа», скоріше й повернуся. Крім усього, мені потрібні її гострий нюх та інстинкт орієнтації, щоб легше знайти корабель і не заблудити на зворотному шляху.

Я гадав, що моїх супутників приголомшить те, що відкриється перед ними на вільному просторі, між небом і землею. Такого неба й такої землі вони ще ніколи не бачили. Небо, усіяне невідомими для них зірками, і на ньому блимає химерне північне сяйво, а земля вкрита сліпучобілим піском, якого вони також не знають. А коли Нагама й Ламек побачать прозорі, блискучі льодові скелі, здивовано запитають: що то за сяюче каміння? І холоду вони теж не знають.

Але, вибравшися після такої тривалої підземної мандрівки на вільне повітря, розгубився я сам. Бо ніколи ще не бачив такого неба й такої землі.

По-перше, морозу не було — температура піднялася вище нуля.

А що це за небо над моєю головою? Жодної зірки на ньому. Небесне склепіння сяє дивною загравою. Та це не північне сяйво. У височині клубочить отара червоних хмар, з-за їх густого покривала раз у раз виринає блідий, зеленявий диск місяця. Тепло лине від цих хмар! Та звідки, знову ж таки, ці хмари? Часом ллє дощ — я відчуваю його краплини на обличчі. Навколо палає обрій, і здається, що там громадяться хмари. Переді мною дивний краєвид: немов увесь острів оточений полум'ям у формі підкови. Цей острів займає приблизно десять квадратних миль, на одному боці його височить гора Ціхі, а нижче гори, десь на відстані трьох миль, нафтовий вулкан кидає в небо полум'я. Однак, від цього земля не могла б так розігрітись. Очевидно, від нафти загорівся ще й навколишній кам'яновугільний шар.

Кам'яновугільна гора Дутвейлері куриться вже півтори сотні років, однак це не заважає людям жити на ній і навіть вирощувати у зігрітому підземним вогнем грунті південні квіти і тропічні фрукти. Отже, вогонь мене не хвилює. Хай він турбує моїх нащадків.

Та згорання вугілля має ще й інші наслідки. Від нього наш острів рухається вперед. Палаюче узбережжя розтоплює кригу льодового моря, й наш острів прокладає собі шлях між нею.

Вірогідно, що оскільки тепло на тому боці острова, де діє нафтовий вулкан, розріджує повітря, то густіше повітря з другого боку невпинно штовхає острів далі. Гори на ньому тепер правлять за вітрила.

А що ж сталося з землею? Які зміни викликав у ній цей грандіозний вибух нафти?

Коли в Америці, в знаменитій пенсільванській нафтовій долині відкривають нову нафтову свердловину, то по всій окрузі гасять вогні, бо скважинами спочатку виходить горючий газ. Якось при відкритті скважини забули погасити вогні в кузні, що була метрів з двісті від колодязя. Газ спалахнув, і за хвилину вигоріло геть усе навколо радіусом у цілу англійську милю. Дві сотні